Дiдовi спогади - 10

(вірш  десятий )

Як відомо,  сорок п’ятий,
Був для Гітлера – «проклятий».
Бо скривив він міну кислу,
Як ступили ми за Віслу.

Ну а в лютому, нарешті,
Наші хлопці в Будапешті.
Згодом  ми в промінні слави,
На бульварах Братислави.

Далі в квітні – ми у Відні,
Б’єм., ті рештки жалюгідні.
Далі...  лопнув той заслін,
На повістці дня – Берлін.

Там були бої рішучі,
Вмерло безліч у тій «кучі».
В решті - здолана  дорога…
Травень, Радість, Перемога.

*   *   *
Після тих  тяжких подій,
Котрі ми переживали,
Ще одних рішучих дій
Наші воїни чекали.

Бо ще десь, на сході сонця
Не схиляли голови,
Наші недруги – японці…
Чи про це не знали ви?

У японців марні мрії…
Боже – Господи прости...
Як закінчились події,
Знов могили та хрести.

Та на жаль, душевні змоги
Забувають  перемоги.
А та - проклята  війна,
Не забулася вона.
*  *  *
У нас – живих, з тих пір печаль
Бентежить розум наш, та душі:
-В війні загинуло, на жаль,
Синів мільйони, а не душі.

І безутішна та печаль,
Вона для кожного єдина.
Вона гірка, сумна на жаль,
Немов та  «пісня  лебедина».

Хоронимо і в ці  рокИ,
Хоч на землі і мир, і спокій:
-Війни далекої  кістки,
Синів, та дочок карооких.

Одних, під тихій вітру спів,
Других під плач церковних дзвонів.
Бо, та печаль  кричить  без слів,
Що всіх, їх - двадцять мільйонів.

Стоїть злиденний обеліск,
Вапном побілений під свято.
На кого ж спрямувати тиск?
Що, не шануємо їх свято ?

Вони усі - немов Ісус...
Там гідним вчинком смерть попрали.
І бородаті, і без вус,
І рядові, і генерали.

Вони загинули за нас,
За біль людський, і за родину.
Отож провідай в рік хоч раз,
Могилу братську, чи єдину.

*   *   *
На жаль, і радість перемоги
В душі залишила тривоги.
Одні співали  гімн весні,
Плачі - для інших голосні.

Тим, хто попав колись в полон
І не загинув у  штрафбаті,
Знов...  арештантський ешелон,
І десь в Сибірі – «по лопаті».

Тож, їм за кілька хибних кроків,
Знов  далечінь – на десять років.
Загони їх  були чисельні,
То наші  бувші полонені.

Мороз січневий землю сушить,
Старого діда кашель душить.
Вечір  на спогад надихає…
А дід бурчить, та владу лає.
(далі буде)