Ми тепер вiдходимо потрохи...

 Вільний переклад «Мы теперь уходим понемногу» С. Есенин

Ми тепер відходимо потрохи,
 В ті краї, де благодать та тиша,
  Може бути, вже мені в дорогу,
  Вирушати сказано всевишнім.

 Ви дуби, в яких птахи  співають,
  Ти земля, яку слід цілувати,
 Перед  тими що нас залишають ,
  Я журбу  не в силі приховати.

  Видно сильно я кохав на світі,
  Все що душу закладає в тіло,
  Вас, сади в веснянім первоцвіті,
  І пшеницю золотисту, спілу.

  Дум багато в тиші я продумав,
  Встиг пісні коханню присвятити,
  І на цій землі , сповитій сумом,
  Мав я щастя, дихати та жити.

  Мав я щастя, цілувати жінку,
 Рвав я   квіти, ніжитись  в траві,
  Вільних звірів, не садити в клітку,
  Та не бити їх по голові.

 Знаю я , там квіти не зростають,
 інші в тому світі вподобання,
 Перед  тими що нас залишають
 Відчуваю  щире  хвилювання .

 Знаю я, що в тих краях не буде,
 місяцем  наповнених   ланів,
  Через те, такі важливі люди,
 Що живуть зі мною на землі.

перший варіант


Ми тепер відходимо потрохи,
В ті краї, де благодать та тиша,
 Може бути, вже мені в дорогу,
 Вирушати сказано всевишнім.

Ви дуби, в яких птахи  співають,
 Ти земля, яку слід цілувати,
Перед  тими що нас залишають ,
 Я журбу свою не в силі приховати.

 Видно сильно я кохав на світі,
 Все що душу закладає в тіло,
 Вас, сади в веснянім первоцвіті,
 І пшеницю золотисту, спілу.

 Дум багато в тиші я продумав,
 Встиг пісні коханню присвятити,
 І на цій землі , сповитій сумом,
 Мав я щастя, дихати та жити.

 Мав я щастя, цілувати жінку,
Рвати  квіти, ніжитись в траві,
 Вільних звірів, не садити в клітку,
 Та не бити їх по голові.

Знаю я , там квіти не зростають,
інші в тому світі вподобання,
Перед  тими що нас залишають
Відчуваю  я душевне хвилювання .

Знаю я, що в тих краях не буде,
 Золотом наповнених ланів,
 Через те, такі важливі люди,
Що живуть зі мною на землі.

 Текст оригіналу
Мы теперь уходим понемногу
 В ту страну, где тишь и благодать.
 Может быть, и скоро мне в дорогу
 Бренные пожитки собирать.

 Милые березовые чащи!
 Ты, земля! И вы, равнин пески!
 Перед этим сонмом уходящим
 Я не в силах скрыть своей тоски.

Слишком я любил на этом свете
 Все, что душу облекает в плоть.
 Мир осинам, что, раскинув ветви,
 Загляделись в розовую водь.

 Много дум я в тишине продумал,
 Много песен про себя сложил,
 И на этой на земле угрюмой
 Счастлив тем, что я дышал и жил.

 Счастлив тем, что целовал я женщин,
 Мял цветы, валялся на траве,
 И зверье, как братьев наших меньших,
 Никогда не бил по голове.

 Знаю я, что не цветут там чащи,
 Не звенит лебяжьей шеей рожь.
 Оттого пред сонмом уходящим
 Я всегда испытываю дрожь.

 Знаю я, что в той стране не будет
 Этих нив, златящихся во мгле.
 Оттого и дороги мне люди,
 Что живут со мною на земле.