Ганна Осадко. Пёрышко невесомое

Затеряться бы в этом городе, как в сказочной вязаной варежке,
Где булыжники дышат теплом, у цветов – девичья память.
Белоснежные, влажные простыни, говор дивный, чужой, гортанный,
Голубые голубки клюют хлеб любви весь до крошки единой.
Кирхи чёрные тянутся в небо, ещё чуточку – тучи проткнут.
Кожа женщин здесь – мокачино.
Ни писать, ни за домом скучать…
Только ветер, и площадь и рыбины, что носами касаются рук.
Умоститься бы в этом городе, как у бабушки в мягоньком креслице,
Там где ангелы держат своды, отгоняя зловещих горгулий.
Собирать пожелтевшие листья, набивать себе новые шишки...
Полушёпотом «гуль-гуль-гули», полувыдохом «мой родимый».
Первозимья дождаться с дождями, с моря сладкого запаха тины.
Убаюкаются георгины, и как снежки в стихах запятые.
Затаиться бы в нежности этой, как в убежище, как напоследок.
Невесомое пёрышко скинет чайка мокрая на синий иней…

Перевод с украинского:
http://www.stihi.ru/2012/08/15/7563

пiрячко невагоме
Ганна Осадко

 Заховатись у цьому місті, як у плетеній рукавичці,
 Де каміння дихає тепло, де у квітів – дівоча пам'ять,
 Простирадла вогкі та білі, дивна  мова чужа, гортанна,
 Голубі голуби збирають хліб любові – увесь, до крихти...
 Чорні кірхи стримлять у  небо, ще півкроку – прохромлять хмари,
 Колір шкіри жінок тутешніх – мокачіно і крапля рому,
 Ні за домом не сумувати, ні листів не писати – пощо?
 Тільки вітер, і тільки площа, і рибини ручні під мостом...
 Умоститись у цьому місті, як на бабциному фотелі,
 Там, де ангел тримає стелю, відганяє лихих горгулій,
 У гербарій збирати листя, набивати чергові ґулі,
 І півпошепки «гулі-гулі», і півподихом  «моє серце»...
 Дочекатись зими вогкої, з моря запах солодкий твані,
 і герані приспались снігом, і у віршах – як грудки - коми,
 Заховатись у цій любові_бомбосховищі_як_востаннє,
 Мокра чайка на чорний камінь кине пір'ячко невагоме...