НАПЕРЕДОДНІ
Мені приснився шум дощу.
Гірські потоки
змивали на своїм шляху
минулий спокій,
змивали бруд, змивали дух
запліснявілий,
а по дощі посипав сніг
сліпучо - білий.
І стало чисто на землі.
Всміхнулись люди.
Того, що до дощу було -
уже не буде.
Я не повірила б колись,
що в нас можливі
такі дощі, така гроза,
і такі зливи.
А сніг все йшов, не холодив,
а ніжно пестив.
І рік новий на тім снігу
майбутнє креслив.
І тут прокинулася я,
глядь у віконце –
у помаранчевім вінку
сходило сонце.
2005 рік.
* * *
Що з нами сталося, краяни?
Чому ненависть і злоба
Ввійшли через сердечні брами?
Чому не Бог, а сатана
керує нашими думками?
Хто більше має - більше рве.
Над українськими степами
ніколи сонце не зійде.
Оранжевим ледь зайнялося
і вже погасло. Сизий дим
розвіяв вітер над хатами.
Розвіялась надія з ним.
Д З В І Н К А
Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
У очах її грало, із уст пломеніло тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.
Він дивився услід. Під хустиною грілися коси.
Догонив. Обігнав. На колінах спинився вожак.
На гаряче кохання холодні скотилися роси.
Вільний став від панів, а у жінки чужої - кріпак.
Він, як вовк, що веде за собою караючу зграю,
Ненавидів. Рубав так сокирою, наче мечем.
Ради жінки чужої відмовився б навіть від раю.
На порозі її впав опришок з розбитим плечем.
Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
Та в очах вже не грало, із уст не злітало тепло.
Йшли холодні дощі, як верталась вона з полонини.
Оглядалась на сонце, та сонце для неї зайшло.
У ЧИТАЛЬНОМУ ЗАЛІ
У залі віяло легендою.
І тиша не була німа.
Усі книжки розповідали
Про тих, кого давно нема.
Про те, як жив славетний Довбуш,
Як з Богом розмовляв Мойсей.
Як недостойно і з погордою
Молився в церкві фарисей.
Розповідали книги істину
Про сталінський страшний терор,
Про тих нещасних і знедолених
Селян, що взяв голодомор.
У тридцять восьмому розстріляні
Стікали кров"ю в залі, тут.
А потім радість несподівана -
Країна вирвалася з пут.
Свобода! Воля! Незалежність!
Не вмерла Україна! Ні!
Здійснилися завітні мрії,
Лічбу почали нові дні.
У залі ще витали спогади
Про тих, хто до нещастя звик.
Не вирви, Боже, в наших правнуків
Про наші дні спізнілий крик!
* * *
Померла жінка з нашого села.
Вона мені ні близька, ні далека.
Але на хаті, як вона жила,
Завжди стояв зажурений лелека.
На ґанку діти гралися чужі.
Своїх онуків бідна не діждала.
Казала у печалі і журбі:
"Одна дочка... у Росії пропала".
Померла вже. І поросла трава
На клумбах, де майори дівували.
За клунею нерушені дрова,
І тихо-сумно, де пташки співали.
Стоїть, неначе пам"ятник, в селі
Самотня хата, За яку провину?
На серці каменем важкі жалі
За хату, за державу, за людину.
Самотності нам дай перенести,
Великий Боже, найстрашнішу кару.
Як той лелека через всі світи,
Знайти собі нарешті любу пару.
Померла жінка з нашого села.
Лишилася по ній старенька хата.
Але біда вже більше не біда,
Бо із гнізда злітають лелечата.
* * *
1
Збудуй мені Едем в своєму серці,
Де ми жили б не голі, а відкриті.
І посади там Дерево любові,
Хай родить воно яблука налиті.
І не пускай туди змію повзучу,
Щоб не зривала яблук з того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці,
Король - то ти, і я - то королева.
* * *
2
Палали в полум'ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я ж півжиття жила колись
листами тими!
Тепер горіла у вогні
разом із ними!
А що, якщо любов спасу?
Вогонь задую? Задула. Клаптик у руці,
а там – «цілую».
* * *
Скляним здавалось світанкове небо
І паперовими - чудесні квіти.
Кошмарів ніч - то була ніч без тебе.
"А де татусь ?" - питали вранці діти.
А ти прийшов вже тільки по полудні, З опущеною низько головою. Тобі в сім"ї всі дні здавались будні, Не захотів пливти ти за водою.
Твій човен повернув у інше русло, Та марно, бо не справдились надії, Бо та ріка пливла так мілко й пусто, Що не манили величчю події.
Скляним здавалось світанкове небо І паперовими - чудесні квіти. Я би тебе ніколи не простила, Якби не діти.
* 3 * *
Ти мені наснився уночі, ніби я в саду тебе зустріла. Пахли хризантеми на зорі, Як я у сні тоді тебе хотіла.
Пожовтіла з холоду трава, приморозки білі в листопаді. Я була, звичайно, не права у своїй осінній пізній зраді.
Але так хотілося тепла, хоч на хвильку літо повернути. Я Я була, звичайно, не права, що те літо не змогла забути.
Що воно приснилося тепер, а за ним зима ступає біла. Ти Ти для мене вже давно помер, а я в сні чомусь тебе хотіла.
4
Осінні мотиви
Сонна осінь плаче у вікно. Косооке заглядає сонце. Ще недавно гріло і пекло Нас його жовтогаряче донце.
Але мчить від Сонця геть Земля Невблаганно по своїй орбіті. Два небесні розійшлись тіла, Ніби близько й не були на світі.
Так і ми розстались восени, Втративши любов свою без бою. Тільки тінь моя іде завжди, Довга тінь ступає за тобою.
5 * * *
Ти говорив, що я, наче Єсенін, Описую високі почуття, Мов парижанка, що зросла на Сені, Коханнями вимірюю життя. Період мрій, період поцілунків, Період коронованих надій, Зовсім недавно - осінь подарунків, А перед цим - збіговисько повій. Якби мені родитись чоловіком, Була би я, напевно, Дон Жуан. Перед кохання дивовижним ликом Моя душа - розстелений туман. Ти говорив, а я усе мовчала. Останній промінь сонячний погас. В моїм житті існують два начала - Це час до тебе, і з тобою час!
* * *
Зійти з розуму - покохати знову У сорок, як в сімнадцять юних літ. Повірити йому - втекти із дому, Збагнути незбагненний світ.
Знайти ключі від пекла чи від раю. Забитися в найдальший там куток. А потім вже кричати: "Пропадаю! Тисни, життя, на спусковий гачок!"
6 * * *
В наших стосунках
похолодання.
Нема любові,
нема кохання.
Вітер розлуки
дме по горищі.
Двоє блукаєм
на попелищі.
Двоє блукаєм,
шукаєм грані,
не мій панич ти,
я - чужа пані.
Двоє шукаєм
іскри любові,
двоє збираєм
квіти зимові.
Падають квіти
білі із неба –
що то - сніжинки,
чи сльози Феба?
7
ЖАСМИН
Жасмину кущ розцвів біля криниці. Знайомий, незабутній аромат Пускають невибагливі косиці, Як і колись - багато літ назад. Стояли ми біля п;янкого зілля В травневу ніч. Був місяць уповні. Загадували нишком на весілля. У коси квіти ти вплітав мені. І біле дивовижно пасувало До моїх чорних шовковистих кіс. Було нам ночі для любові мало. Мовчав у небі делікатно Віз. Ти пам;ятаєш? Вранці я спитала (у голосі чомусь тремтіла мідь): "Велика Ведмедиця нам сіяла, а де її коханий, де Ведмідь?"
Травнева ніч. І знову Ведмедиця
На небі, мов у озері провин.
І ловить сльози розпачу криниця,
Й дурманом пахне, як колись, жасмин.
* * *
Завжди не можна бути молодою, порив душі з роками пропаде, і І жінка вже повільною ходою між буднями і святами піде.
Не можна вічно в полум;ї горіти, вода велика загасить пожар, і жінка в сорок років буде тліти. Горіти Горіти буде син її - Ікар.
* * *
Ти метушишся, коли я прийду, І сам з собою тихо розмовляєш. Я знаю - ми зустрілись на біду, І знаю те, що ти мене кохаєш. Не можу й я хвалитися, повір, Байдужістю до тебе. Здичавіла Моя душа, мов одинокий звір, Самотнє серце, що живе без тіла. Назустріч долі нам зробити б крок, Та гордощі цього не дозволяють. Дає життя ненависті урок. А у перерві люди все ж кохають.
* * *
Чекала дива. Вірила у сни. Боялася жар-птицю сполохати. Завжди хотіла літа восени. Пожовкле листя вимітала з хати.
Я так любила зелень і тепло, Та вітер по осінньому вже свище Зросло, та не достигло ще зерно, І без вогню на серці попелище.
* * *8
Літак летів на Львів і білий слід лишав по собі в голубому небі. Тим літаком через багато літ летіла я до тебе.
Та звіялася буря із думок, із спогадів скрутились заметілі. Грудневий сніг, а не дрібний сніжок по голім тілі.
Сховалось сонце
за пелену літ,
я замерзала
в сніговій пустині.
Невже отой двадцятирічний
лід
розтане нині?
І лід розтав!
Він тріснув і потік
струмком живим.
Були тривоги марні.
Клубився над гарячим льодом
дим
в кав;ярні.
9* * *
На смузі вишні стиглі червоніють. Гілки схилились прямо до шосе. Автомобіль, як ягоди, вишневий мене на південь з швидкістю несе.
У очі сонце і тепло. А хмари не зможуть мого свята замутить. Мені назустріч щастя і кохання і і вітер з півдня з вишнями летить.
Вони терпкі, хоч стиглі понад міру. Оберігає вишні кислота, щоб черви їх не поточили білі, і не потрапили в чиїсь уста.
В житті ще будуть півночі, я знаю. Але тепер в зеніті моїх мрій стоїть вишневий липень, і літає над цим шосе вишневий буревій.
10
ВАЛЕНТИНОВА НІЧ
Ми розлучилися давно. П;ятнадцять літ не зустрічались. Старіло молоде вино, в якому ми колись купались. До скронь йнялася сивина, повиростали наші діти. Вже байдуже, чия вина, що нам не вкупі постаріти. Я більш не марила у снах. Забула. Тому свідок небо. Аж раптом пошта принесла листівку з сердечком від тебе. Було всього там кілька слів: " Вітаю з святом Валентина! Я все життя тебе хотів, давай миритися, єдина! Я знаю - в тебе я один, ти все життя мене чекала!" І дописав: "Твій Валентин ".
0 небо, я його кохала!
І ось прокинулась - дива: дочку вітав її хлопчина.
Я так забутися могла
лиш в ніч святого Валентина.
11
ФАНТАЗІЇ ПЕРЕД СНОМ.
Я знову не можу заснути
й видумую казку
про тебе, коханий, про вірність,
про ніжність і ласку,
про те, як зустрілися ми
випадково з тобою
і стали близькими, і ти -
зачарований мною;
як добре було нам обом
у маленькій хатині.
Той рай для душі я не можу
забути і нині.
Гуцулкою кликав мене ти
з далекого краю,
та ближчих людей, ніж були ми
з тобою, не знаю.
Розлучили нас злії язики
назавжди з тобою,
і гуцулка залишилась в своїй
стороні самою.
Я не можу заснути з кінцем
не подібним до казки,
Бо так мало тепла у цей вечір
і хочеться ласки.
Ти приїдеш! Ти любиш мене! Ми
зустрінемось знову.
Я побачу тебе і почую
чаруючу мову.
Ми зустрінемось в сні,
у фантазіях дивної ночі.
Я кохаю тебе. Засинаю.
Злипаються очі.
* * *
У міському парку, на вузькій алеї я зустрілась вперше з долею своєю.
Я її впізнала, чемно привіталась, у міському парку вперше закохалась.
Перші поцілунки, ніжне губ торкання, у міському парку неземне кохання.
Роки пролетіли. На вузькій алеї я зустрілась вдруге з долею своєю.
Виду не подали, стрілися очима. Отака то доля в мене за плечима.
12
ПОВІНЬ
Я, наче воду, міряла життя. Ось по коліна, далі попід груди. І раптом мене повінь понесла так швидко, що жахнулись люди. Я, наче воду, міряла життя.
Минала я знайомі береги, покинула рожеві сподівання, на гребені надій пливла туди, де вірила, що ще живе кохання.
Минала я знайомі береги.
Усяка буря з часом промине, вода велика пошумить й спадає. В країні мрій - кохання промайне, в реальнім світі - просто не буває! Усяка буря з часом промине.
* * *
Стояли квіти на роялі. Рука по клавішах брела. Летіли звуки далі й далі до сонця, до його тепла.
А потім повертались знову з небес до рідної землі. В польоті діставали мову, перетворялися в пісні.
І раптом вдарили органи, полинув надмогутній звук , відкрились надвеликі рани у серці від невинних рук.
* * *
Іду, щоб знову повернутись
до гір, до скель фальшивих фраз,
до рік печалі і отрути,
їдкої куряви образ.
Щоб терен з ніжності збирати, Із ягід вовчих - мед, нектар. Безодню бачити й ступати душею грішною в Тартар.
ПРОЩАЙ.
Прощай! Ти вже мені не любий,
і не клич!
І не дивуйся, як все сталось,
в чому річ,
Чому гарячі і палкі колись
уста
Тепер холодні і на серці
пустота.
Не осуди! Жіноче серце
не збагнеш,
Його ні плачем, ні любов;ю
не візьмеш!
Зів"яли квіти, що цвіли нам
навесні.
Прощай, бо ти не любий
більш мені!
13 * * *
"В тебе очі грозового неба! З З них, ще мить, і блискавка злетить." В тебе очі грозового неба - Фраза ця мені й тепер болить.
Потім говорили:
- Дві криниці.
- Дві безодні чистої води.
- Твої очі, мила, мов зірниці, Що що що вогнем висвічують сюди.
Вже минуле вдалеч відлетіло, Та чомусь, як в небі загримить, В мене раптом все здригнеться тіло, Й й фраза давня знову заболить.
Синє небо скаламутить хмара, По землі розкотиться гроза. Давній спомин, наче Божа кара, Із очей покотиться сльоза.
В мене очі грозового неба.
14 * * *
Не йди! Цей ранок дуже гарний для того, щоб тепер піти! Зірки на небосхилі згасли, ось має сонечко зійти. Не йди, коли настане вечір, не йди удень, не йди вночі, не йди, коли скажу я: досить, й віддам заховані ключі! Я маю що тобі казати, як Шахразада знов і знов, казки тобі розповідати про щастя, вірність і любов! - Моя маленька чарівнице, повік від тебе не піду! Казки ми вміємо творити: ти - тисячу, а я - одну!
П;ЯТИЙ.
Котрий ти будеш у житті моїм,
Хіба ти знаєш? Я ж не говорила,
Що ще недавно понад берег цей
Я з іншим, обнімаючись, ходила.
Я так просила Бога про любов,
Хотіла одного його любити,
Усе життя віддати, усю кров.
Лиш він для мене, я для нього жити.
"Так не буває! - спорило життя -
ще буде в тебе другий, може й п;ятий.
І вже колись, дивлячись в небуття,
Ти прокленеш його, той берег клятий!"
Життя прожить - не поле перейти,
Бо до кінця не лічені хвилини.
А змій, що в кожному із нас сидить,
Перевіряє витримку людини.
Я не свята! я грішна, як усі.
Бо хто посміє кинуть в мене камінь?
Хіба дитя невинне та старці
В ім;я Отця й Святого Духа. Амінь.
БУКЕТ ВОЛОШОК.
Цвітуть волошки сині, польові, Мого дитинства дивовижні квіти. Я пам;ятаю день ясний тоді, Як ми збирали їх, ще зовсім діти. Як заблукала я в густих житах І, плачучи, тинялася по полю, А ти букет мені тоді простяг І прошептав: "Це очі твої, Олю." Пізніше ми молилися на них, Бо колір їх із прапором піднявся. І поки серця щем ще не затих, Ти у коханні щирому зізнався. Тепер з Європи пишемо портрет. Завжди чогось бракує нам, щось треба. Твоя ж дочка несе мені букет: " Я, мамо, Вам зірвала клаптик неба."
14 * * *
Я їхала у поїзді до тебе. Всміхався місяць лагідно мені, Блідим обличчям молодого Феба Виблискував у темному вікні.
Простягнутий між заходом і сходом Цей потяг цокотів навперебій. І провідник приніс содову з льодом, Для спраглих душ жадаючий напій.
І ніч була. І ранок був. День перший. І друга ніч. І знов чужий вокзал. Усе подібне. Тільки ставав менший На небі мій величний ідеал.
І коли сьома ніч осіла птахом ... (Читачу романтичний мій. пробач !) Я зрозуміла з невимовним жахом, Що замість Феба там сіяв рогач,
Перед операцією.
Я любила тебе й життя, та відходжу у небуття. Покидаю у сорок літ цей чарівний, цей гарний світ.
Прийме тіло моє земля, і душа десь із віддаля із скорботою, та німа, споглядатиме за всіма.
У спекотну липневу ніч я прилину тобі до віч. Коли сонце палить красу, я тобі принесу росу.
Як зима замете поріг, як полине холодний сніг, ти забудеш мене давно, я - сніжинкою у вікно,
Білим птахом біля воріт передам я тобі привіт. Як народить дочка дитя, я повернуся із небуття.
Воно матиме погляд твій, воно матиме голос мій, поетичні мої слова. Ти відчуєш, що я - жива!
ТВОЄ ІМ;Я
При волелюбнім світлі дня враз вицвіло твоє ім;я. Все, що вночі я написала згоріло, наче не бувало. І залишилася скала, де я виводила ім;я твоє вночі, холодна, гола, німа, де ще недавно, вчора на ній цвіло моє кохання.
О, краще б та скала упала, де так нездало я кохала. Кохання – день, а ніч - утрата. Душа коханців прагне свята. А будний день узяв ганчірку і витер зі скали на дірку твоє ім;я.
15* * *
Зимовий день надходив до кінця, І вечір наступав вже по полудні. Я бігла, поспішала навмання тебе знайти, зустрінути у грудні.
А біла ніч стелилася до ніг, мов королева, снігова царівна. Ти поспішав, ти теж до мене біг. Яка щаслива я була й наївна...
7 ***
Забула погасити світло
В минулім наших почуттів
Так ясно там і так там вітряно
Неначе ангел пролетів
Моє життя багато років
Освітлюється тим вогнем
Горить, немов зоря висока
Навіки втрачений Едем.
ЦИГАНСЬКИЙ РОМАНС.
Циганський романс,
Де ненависть з'єдналась з любов"ю.
Циганський романс -
В ньому зрада змивається кров;ю.
Циганський барон
Покохав не циганського роду,
Але дуже красиву
І гарну чужинку на вроду.
Циганський барон
Помира від смертельної рани,
А поруч його
П;ють від горя і гніву цигани.
Циганський романс,
Де так вірно і ніжно кохають.
Циганський романс,
Там, де кров;ю вино запивають.
Цигани пішли,
Залишили високу могилу.
Циганський звичай
Не втрачає традиції силу.
ТРОЯНДИ НА ВОДІ.
Троянди на воді,
І ми ще молоді,
Літо багате сонцем і тривогами.
Спокуси вічний рай,
Холодне: "Йди! Прощай!"
Ми розійшлися різними дорогами.
Я думала - збулось,
Минуле забулось,
Я думала тебе вже не зустрінути.
І ось - перон, вокзал,
Людей великий зал.
Я вирішила місто це покинути.
Неначе в літі сніг,
0, Боже, як ти міг,
Щоб я його нежданно тут побачила?
Троянди у руках,
В очах і біль, і страх.
Котрась йому побачення призначила?
Вже поїзд вирушив,
А він усе стояв.
Краще б земля в цю мить перевернулася!
І падав цвіт до ніг,
Поїзд рушив, він біг,
Коли обличчям я до нього повернулася.
* * *
Південне море. Берег. Кола хвиль. Біля причалу - білий пароплав. Багато сонця. І безвітря. Штиль. Я Я не почула, що ти прошептав. В В морі хмаринка біла певних форм зникає з виду. То наш пароплав відплив удалеч, де панує шторм. Я здогадалась - ти мене кохав.
* * *
Яскравий сон. Яскравий день. Ріка. І ми йдемо, тримаючись, по мості. В твоїй руці моя тремка рука, додому повертаємось - неначе в гості. Біліють гуси на ясній воді. І сонце відбивається у днищі. Все так яскраво, як було тоді. От тільки ми чомусь не стали ближчі.
16
І.Б.
Я забагато в тебе вимагала! Хотіла стільки, скільки ти не мав. Завжди тебе в політ з собою брала, та ти від мене відставав.
Тепер і я свої згорнула крила! Літати вже не зможу, далебі, та тим, що я так високо летіла, коханий мій, завдячую тобі!
О.В.
Це ти мене покинула, кохана! Я Я падав, ти крила не подала, і і і від удару в мене сильна рана відкрилася. Байдужа ж ти була!
Кохання може й по землі ходити, не тільки підніматись в небеса! Воно і поруч тебе може жити! А ти наївно віриш у дива!
І.Б.
Любо;ю на любов відповідаю, ненавистю на ненависть твою! Другу щоку тоді не підставляю, коли ти б;єш. Й спокійно не стою!
Мене не купиш на липке кохання! До зради я готуюся щодня. У мою душу не ввійде вітання фальшивого данайського коня!
Можливо, що загорда я надміру і недовіра теж не має меж. Був час, коли приймала все на віру. Розбите серце більш не розіб"єш!
О.В.
Кохання ти ненавистю назвала! Конем данайським - щедрість моїх рук! Другу щоку мені не підставляла для поцілунку надгарячих губ!
Ти серце моє льодом холодила, отрутою назвала ти нектар, холодну воду на багаття лила і залила душі моєї жар.
А серце в тебе, як шматочок льоду, Розтанув він від полум;я мого, перетворився на прозору воду, на мертву воду спокою твого.
І.Б.
Я забагато в тебе вимагала, хотіла стільки, скільки ти не мав! Сама собі листи оці писала і навіть те, що ти відповідав.
Сама придумала велику силу кохання, що насправді не було! Сама собі у очі жменю пилу насипала, щоб боляче було.
Мені від тебе більшого не треба, скажи тільки оте, що я пишу! Й для двох нам буде забагато неба, не зливи прошу, прошу лиш дощу!
Дощу на моє висохле коріння, краплю любові на мою любов. І кілька слів, щоб ожило творіння, щоб вірші появлялись знов і знов!
* * *
Шумить вода всесвітнього потопу
в моїх думках,
Шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево, чи гілка
в стихії бід,
Врятується самотна українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
Не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О, де ти, Дерево спасіння,
від власних дум?
Я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
Хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь,
вода шумить.
О появися, провидіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні.
* * *
Карикатури тіней на стіні
малює ніч по чорному чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним, ні грішним.
А що, якщо нічого ТАМ нема?
Що нам робити? "Бути чи не бути?"
Якщо Земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все... Бо вічність теж горить.
Стирає час між долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури.
* * *
Я літаю чайкою у сні
понад морем мрій моїх колишніх,
і сумні виспівую пісні
над могилами думок безгрішних.
Але нетривкий хороший сон,
а пробудження - таке невчасне.
Та земний заманює полон.
Сон забуто! І життя прекрасне!
* * *
Колише осінь на своїх гіллях
пожовкле листя.
Лунає тихо у моїх вухах
осіння пісня.
Пливуть років у вічність, небуття
стрімкі потоки.
Куди поділося моє життя?
І буде доки?
Останній спалах давньої мети
розвіє вітер,
задує недописані рядки
фатальних літер --
«КІНЕЦЬ»
ВЕРЕТЕНО ЖИТТЯ
Плаче ніч холодними сльозами, натягнувши траурний вінець, нудить задимленими світами, з безпочатку суне в безкінець. Ось над містом низько опустилась, одягла у чорне темний ліс, із нудьгою в серці подивилась, як світліють стовбури беріз. Наздогнала вершника у полі, темінню коханців обтягла і, схиливши голову, поволі, на траву нескошену лягла. А за ніччю ранок без припону, радості і світлості творець, по чиємусь давньому закону з безпочатку йде у безкінець. І не давши подрузі спочити, (промінцем стареньку сполохав) сльози, нею литі, золотити в безкоштовні камені почав. Так іде життя ... Минають роки ... Ясний день міняє темна ніч ... Сонцю підставляючи всі боки, веретено крутиться сторіч.
* * *
Снилось недавно, нащо не знаю- мама втікає, я доганяю.
Завжди між нами роки різниця: Мама - красива, я - відданиця.
Мама - бабуся, я - тільки мати. Знову в дорогу, знов доганяти.
Раптом край поля мама спинилась, сумно всміхнулась, чимсь зажурилась.
- Мамо, я швидко,- гірко гукаю. Доню, не квапся, я зачекаю.
Поки я бігла, маму шукала, з іншого боку доня гукала:
- Мамо, спиніться! Нащо так швидко? Вас за туманом майже не видко.
- Доню, не квапся, я зачекаю. Часу багато. Вічність без краю.
* * *
Асиметричні вірші, Асиметричні малюнки, Асиметрія в душах, Асиметрія думки. Скривило світ, зігнуло, Згорбило до нестями, Асиметричні діти В асиметричної мами. Дивакуваті люди, їх їх однобокі мрії, Всі одні одних варті В світі асиметрії.
* * *
Навіщо день закінчується ніччю? Навіщо ніч, коли прийде світанок \? Нащо мене назавжди покидаєш В цей дивний ранок? Дуже дивний ранок. Навіщо світ, коли його не бачить? Навіщо рай, якщо ми там не будем? Навіщо все це видумано Богом, Коли помремо і про все забудем? Блаженні ті, що взялися любити, Не думаючи про гірку розлуку. Блаженний рід людський, такий убитий, Приречений на біль, страждання, муку! Хвала тобі, Всевишній, Всемогутній, Що тільки так все зроблено на світі! Хвала за те, що ми такі недужі, Потрапили в твої священні сіті! І буде ніч закінчуватись ранком, Великий круг життя - довічним раєм . І буде Бог іти Молочним шляхом, І ми удвох - своїм зеленим гаєм. Хай буде так!
Сліди.
(За легендою).
Нема нічого, лиш сліди І небо кольору слюди. Там двоє - Бог і Чоловік, Що поєдналися навік.
- Чиї сліди це? - Він питає.
- Це наші! - Бог відповідає.
- А он, дивися, угорі
Чому сліди тільки одні?
Ти мав якусь роботу може,
Що там мене покинув, Боже?
- Тобі було там важко йти,
І мусів я тебе нести.
Нема нічого, лиш сліди І небо кольору слюди. Це по землі ступають люди, А поруч Бог із ними всюди. І я благаю, хоч не гоже
- Неси й мене, хоч трошки, Боже!
Песимістичний вірш
В росі не бачу більше діамантів, У льодових бурульках - кришталю, Порожніх слів на вітер не кидаю, Усе віддала іншим без жалю.
Нехай вони вмиваються росою, Вночі шукають папороті цвіт. Цей білий світ із чорною габою Мені останній посила привіт!
СМЕРТЬ ЖІНКИ.
Я думала: "Що є життя?" Я ніч не спала, Коли нещасна, молода Від раку жінка помирала.
Та вічні істини тоді
Не доторкались мого серця,
А жінка, що чужа мені,
В той вечір мусіла померти.
Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
Коли лиш смерть на світі - воля?
Я хочу жити! Хоч раба Завжди я буду й полонена Земного щастя і добра. Хай смерть не прийде навіжена!
Я думала. Я не могла Заснути тої злої ночі. Нещасна жінка молода В той вечір враз закрила очі.
Великий світ цей і страшний. Нам смерті не знайти причину. Той, хто створив, той і забрав, Великий витвір свій - людину!
* * *
Я Байрона й Шекспіра величала, Мольєра, Данте, Гоголя, Гюго, Читала Гете і, як він, кохала Ту Лореляй, що звабила його. Мене манили Пушкіна цигани, Топилася в Шевченкових сльозах, Мене везли з собою партизани
До Львова на поламаних возах. Я цим жила і марила думками, А що, якби й своє мале створить? У відповідь - слова моєї мами: "Вогонь без кисню, доню, не горить! Тобі простору треба для розмаху І ще, мабуть, бракує дужих крил. Не дай, дитино, в цьому ділі маху, Цим жити треба - не збивати пил!" Про все уже великі написали, Над ними пролітав крилатий кінь. Вони його навіки осідлали, А я ловлю лиш жалюгідну тінь.
ДЖУНГЛІ.
Я пробиралась по цих
страшенних хащах.
Я бачила - вогонь горів
в звіриних пащах.
Кололи, дряпали кущі
мене до крові.
І зрозуміла я тоді -
війна в основі.
Добро і зло, любов і гріх,
усмішка й сльози,
І у природі як завжди.
Погода, грози.
Ангельський спів й гнів сатани
я чую всюди.
Воюють в небі літаки,
воюють люди.
Я ніби в сні лечу і бачу
з високості –
голодні пси збирають в полі
чиїсь кості.
Безсило падаю в траву
від болю й муки.
І раптом підняли мене
могутні руки.
Теплом своїм враз привели
мене до тями.
То були руки дорогі
моєї мами.
Багато щирості й тепла
у ніжній мові.
Я зрозуміла ще тоді -
Любов в основі.
Вона у серці всіх живих,
у гніві лева,
Її з собою принесли
Адам і Єва
З раю від Бога узяли,
щоб мали люди,
Допоки крутиться Земля -
Любов там буде!
* * *
Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
Між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
Притримаю життя у кулаці,
Всі поїзди зустріну на пероні,
І плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя? -
Нікому не потрібну дивну повість,
Де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
Зловила непотрібний ідеал,
Де головні герої - тільки тіні,
А мій кулак - історії вокзал.
* * *
До перехрестя трьох доріг дійшла я в пошуках нового. Самотній стовп сліди зберіг письма далекого, чужого: "Підеш направо, то тоді загубиш грішне своє тіло, наліво підеш - у пітьмі навіки втратиш горді крила. А якщо прямо ти підеш, швиденько будеш на вершині. Тільки сама, повік сама, єдина лишишся в родині." Я зважувала, як оцю дилему краще розв'язати; і вирішила з манівців назад додому повертати.
* * *
Білими парашутами Із блакитних небес Опускаються мрії донизу. Обплутав їх путами сумний полонез, закутались в чорну ризу.
Вічність хвилинами
скапує дня,
плететься довгими косами.
Сходяться клинами
давні слова,
ранковими стеляться росами.
Літо любові осіннім листком капає, капає, капає... Доля не гладить, не пестить крилом, дряпає, дряпає, дряпає...
* * *
Звичайно бідність не порок! У бідного великі плани. До нього в сни приходить Бог І гоїть невигойні рани.
Злидар за мрією іде, Сади вирощує в пустині. Семираміда не знайде Подібних у своїй країні.
Як вип;є - сам собі король! Його життя - чарівна казка. Не відбирайте в нього роль! Не розбудіть його, будь ласка!
Черствої булочки шматок Для злидаря - небесна манна. Ще день, ще ніч, останній крок, А там - земля обітована.
РОЗДУМИ НАД ТРАГЕДІЄЮ , ЩО СТАЛАСЯ ПІД ЧАС ВИСТАВИ у театрі "НОРД-ОСТ" НА ДУБРОВЦІ В ЦЕНТРІ МОСКВИ.
І
А я, наївна, думала собі, що за людей цих президент в отвіті, що він війну зупинить, бо мені здавалося - найбільший скарб на світі для нього мав би бути свій народ, тих вісімсот людей. На п;єдесталі його поставив не бездушний зброд, не роботи, що із заліза й сталі. За ним ішла Росія! Але він за росіян не вийшов до "Норд-осту" і не сказав: "Беріть мене взамін", а призначив атаку на півшосту. Невидимий, сташніший від гармат отруйний газ. І всі надії марні! Чеченцям президент ні чорт, ні сват, а росіян відвідав у лікарні.
II
Подумаєш, померло сто людей і сотня ще десь безвісті пропала. Зате перемогла війна ідей - засвідчить навіть театральна зала.
Тріумф юрби й поодинокий плач- історія усе простить і спише. Петро був перший на Русі палач, а Петербург віки живе і дише.
Чеченці нині потерпіли крах, а завтра - інші будуть за порогом. Невже на небесах святий Аллах Змагається так само з нашим Богом?
ІІІ
Через ріки крові, через плин незупинного і злого часу ми йдемо, неначе через млин, несучи в собі кривавую масу.
Нас товче в ступі механізм і життєві розділяють жорна. Як Як вершина їх - брудний цинізм - вища там мука, а одне - чорна.
А були в одному ми зерні, і в одні перейдемо відходи. То чому ми завжди на війні? Й кров п;ємо із статуї Свободи?
ОСІННЄ ?
Вже життя дивами не дивує. Відлетіли вдаль рожеві сни. І художник осені малює те, що залишилось від весни.
Ллється жовта фарба між повіки, падає на трави і плоди. Пломеніють яблука дволикі, не передчуваючи біди.
А біда вже он де, за горами, струшує холодним рукавом, сипле порошинками над нами. Не повільно суне, а бігом.
Все навколо вже запорошила, Сивиною скроні притрясла. Ой чому ти, зимо, поспішила? Не набулася в душі весна.
Хоч життя дивами не дивує, й відлетіли вдаль рожеві сни, майстер новий день аранжирує інеєм з весняної роси.
* * *
- Як жінки дві злилися у одній: проста селянка і аристократка? - так ти спитав. - Попробуй зрозумій, коли палацом стала біла хатка? Ти вдень в роботі, в клопотах, в труді. Як кажуть інші - три кути тримаєш. Вночі, зате, ти - вершник на коні, під зорями високими літаєш. Нехай хтось скаже: просто ти сова. Не заперечуй! Птах цей має крила! В уста твої вкладає Бог слова, в яких і ніжність, і любов, і сила. Тобі від неба ангели ключі вручили! Нащо ж тобі грядка? - Пишу вірші й не думаю вночі чи я селянка, чи аристократка!
ЛЬОТЧИКУ ,ЩО ЗАГИНУВ У АВТОМОБІЛЬНІЙ АВАРІЇ
В Івано-Франківську сніги. Аеропорт не приймає. Вона не чує біди, вона на нього чекає.
Льотчик міняє курс, лайнер летить до Львова. Як йому гірко тут, як їй самотньо вдома.
Вперше зустрілась із злом, чайкою полетіла. Впала з розбитим крилом біля розбитого тіла.
Тануть важкі сніги, сльози течуть додолу. Смерті страшні сліди йдуть поміж нас по колу.
* * *
Пливу по краю океану життя! Дивлюся у темну глибінь. Минуле позаду залишила я, майбутнього бродить лиш тінь.
Чи шторм надійде, чи великий тайфун? І мій корабель розіб;є? Чи сонце засяє на гребенях хвиль й вколише навіки мене?
Який би не був моїм мандрам кінець, я ляжу спочити на дно! І що б за життя не підніс нам Творець, покинемо ми все одно!
* * *
Мов чорний птах летить до вівтаря моя до нитки зношена душа.
Обшарпана вітрами, нещаслива летіла світом і шукала дива.
Та виявилась ноша непомірна, тепер стоїть понура і покірна.
Скінчилася страждань моїх дорога, знайшла притулок в володіннях Бога!
Та знов взялася думка десь смілива. І, як колись, душа чекає дива!
ЛИПА
Далеко від людських поселень, В степу, де вітер лиш гуляє, Росте собі самотня липа, лиш вітер з нею розмовляє.
Ще іноді надійдуть хмари, омиють дерево дощами і попливуть в ліси широкі, а липа капає сльозами.
Засвітить сонечко над нею, й немає кращого на світі, як запах меду тої липи, що, наче рай, стоїть у цвіті.
Та, все ж, самотня, одинока, вона хотіла б в лісі жити, щоб своє листячко широке до крони іншої схилити.
Так липа мріяла про дім, поки не вдарив в неї грім.
* * *
Жовтіють книги на полицях часу, Старіють фрази, сповнені добра. Вже популярні нині не Пегаса, А Мефістофеля слова.
" О, зупинися, мить! - сказав би Фауст. - Не дай пропасти вічному на дні. Нехай зелена гілка в жерміналі Відродиться і зацвіте на пні!"
* * *
У цьому мороці міськім, Де радіоли гучно грають, У середовищі слизькім Поети вірші не читають.
Кому потрібні вірші ці -
Було би сало і до сала.
І викидають папірці -
Якась там, щось там написала.
Але на тисячі - одна Душа знайдеться не байдужа, Що схоче випити вина Із сліз поета.
Мов недужа До губ питво те піднесе Й осушить подані бокали, І біль із кров;ю потече З дезинфікованої рани.
ЗОРЕСВІТ
Велика Ведмедиця спочиває на небі вже мільйонами століть! І скільки буде там - ніхто не знає, але душа її палахкотить.
Горить душа в сузір;я Оріона, сузір;я Лева гордо височить, І ненаситна злоба Скорпіона у світлових роках становить мить.
І серед цього моря зоресвітів палає десь невидима зоря, самотя квітка поміж моря квітів, вона палає і вона моя!
* * *
А вчора від світанку до світанку у мене за столом сиділа муза. Вона була така мені обуза. Пили ми з нею долю до останку, сміялися і плакали до ранку.
А вранці моя муза полетіла. Що вартий її дух без мого тіла? Що варте моє тіло без любови? - Пусті слова у порожнечі мови. Одержала я те, чого хотіла.
Я день чи два без музи відпочила, як раптом знову за спиною крила!
* * *
Як ненаписаний роман, Моє життя перегорталось. Була любов і був обман, І там, де тонко, завжди рвалось.
Страждання, муки, біль розлук З чиєїсь неземної волі. Я відчувала дотик рук Фортуни злої, злої долі.
Тоді поспорила з життям, Що цю химеру переможу, Що більше я себе не дам На милість неба, милість Божу.
Я розпочала цей роман, Я вже зайшла за половину, В очах рябить, в душі туман, Я прославляла там людину.
Та засміялася судьба, Що я її не переможу: "Хоч ти красива й молода, Та я тебе зламати зможу".
Як недописаний роман, Моє життя перегорталось, Була любов і був обман, І там, де тонко, знову рвалось.
Хрести на Добрівлянській дорозі.
Хрести на Добрівлянській дорозі - Символи злої волі. Знаки неминучої смерті. Жертви невблаганної долі.
Скільки тут? Два кілометри! Не їде, летить машина. Раптом заліза скрегіт, І трупом стає людина.
Хрести при битій дорозі, На тротуарі, за рогом. Тіла ще хотіли жити! Душі - з'єднатися з Богом!
* * *
Дорога все вгору та вгору. Все важче і важче іти. З гори відкриваються зору незнані донині світи. Та ніколи вдалеч дивитись, бо піт заливає чоло. І ніколи Богу молитись, та Бог і не хоче цього.
Людина іде, поспішає, несила спинитись самій. І раптом завіса звисає розірвана в церкві святій! Скінчилася хресна дорога, людина дійшла до мети! Зустріла Всевишнього Бога, а інші несуть ще хрести!
ДОРОГОЮ ХРИСТА
І
Ти, Ісусе, стоїш перед натовпом, що бездумно чекає смерті. Погляд твій спрямований в небо. За цей натовп ти хочеш померти. Неправедний руки вмиває, посилає на хресну дорогу. Ісус щиро усе приймає і Всевишньому молиться Богу!
II
Хрест готовий. Про все подбали. Ісус підіймає ношу. За всіх грішних, що там стояли, і за нас Господа просить! - Прости немочі наші, Боже! Дозволь стати, поряд з Тобою, щоб душа запалала любов;ю, милосердям, а не журбою.
III
Розпечене сонцем каміння. Хрест гріхів нести несила. Кров гаряча дорогу запилену на очах у юрби зросила. Впав Ісус під хрестом уперше, не здолавши пекельної муки. - Не дай, Боже, і нам упасти, гріхом впасти на Твої руки.
IV
Плаче стражденна мати!
Руки в біді ламає.
За людські гріхи, за наші
сина на смерть посилає.
- Не дай, Боже, щоб жодна жінка
через інших втрачала сина!
Щоб ціну занадто велику
не платила її дитина!
V
По дорозі іде процесія. Симеон повертає з поля. Не гадав чоловік, не думав, що з Ісусом зведе його доля. У Страдника погляд повен не ненависті, а любові! В селянина зника образа. Він хреста понести готовий. – Поможи, щоб пориви гніву не торкались до серця, Боже! Поможи, щоб любов струменіла, як на смертне прийдемо ложе!
VI
Знову хрест на плечах Ісуса. Піт з чола йому знов стікає. На очах у тупих вояків Вероніка його втирає. О блаженна святая діво! Тобі Образ Свій Він лишає. Порух серця твого живого у віках до нас промовляє. – Поможи нам, святий Ісусе, щоб в гріхи ми важкі не впали. А Твій Образ – тому порука, що і ми Тобі піт втирали.
VII
Шлях важкий (гора невисока). Не здолати Йому підйому. У юрбі суєта, неспокій, всі бажають кінця усьому. – Нехай дух наш не впаде вдруге, білим птахом злетить до неба! Научи нас літати, Боже, жити так, як душі Твоїй треба!
VIII
Самарянок, сльозами вмитих, потішає Ісус словами: «Я живий, і я буду жити! Тінь же смерті іде за вами!» - Перейти до Вічного Царства, перед очі Всевишнього стати, йти стежками Сина святого, поможи нам Пречиста мати!
IX
Чому втретє падеш, Ісусе? Але знову ідеш й прощаєш. Ти міг би це зупинити, та померти за нас бажаєш. – Єдиний наш Боже, Ісусе, дозволь нам з’єднатись з Тобою! Проти вічної смерті стати Непрохідною стіною.
Х
Ось вершина гори Голгофи. Хрест поставили. Одіж зняли. Востаннє хотіли принизити, і одежу Його порвали. – Не потрібна душі одежа. Чисті помисли не скривають. Нехай люди усі на світі серафимові душі мають.
XI
Цвяхи рвуть життєдайне тіло. Хрест високо вгору підняли. Та ще вище душа злетіла, очі Всесвіт увесь обняли. – Омофором покрий нас грішних, бо ти наша єдина Мати, заступи нас від усього злого, не дозволь нам когось розіп;яти!
XII
Ось Ісус на хресті вмирає. Опустились повільно груди. Погляд свій на юрбі спиняє...
Хрест же символом стане людям! - Триєдино складаєм пальці: Слався ім;я Отця і Сина і Духа Святого слався! До небес промовляє людина. Воскреси нас живими із мертвих! Відвали з душі камінь, з тіла! Поможи, щоб душа людини поруч Тебе повіки жила!
Ольга Будзан
* * *
Через ворота раю
заглядаю.
Як мріється мені туди
ввійти. Що за воротами - того
не знаю. Але так хочеться оті світи
знайти. Згрішу так само, як
згрішила Єва. Й не затремтить передчуття
біди. Та й як не скуштувати з
того древа Ті Богом заборонені
плоди? Нам хочеться завжди -
чого не маєм. А чим багаті - іншим
роздаєм. Як він байдужий - то вона
кохає. Як є Земля, то мрієм про
Едем.
* * *
Гасило сонце вранішню росу, легенький вітер ледь гойдав дерева. Дивилась на незайману красу і відчувала - я тут королева.
До ніг торкались квітів пелюстки, ловили груди аромати зілля, пливли по небу сонячні хмарки, запрошували музи на весілля.
І я пішла із ними у танок. Вони мене до смерті закрутили. Плели мені з лаврових віт вінок, і зупинитись я не мала сили.
Отак донині з ними я кружляю, пишу вірші і цілий світ кохаю.
Критикам Тодося Осьмачки.
0 Господи, чи можуть Сили Зла
Прийти до тих, хто молиться на тебе?
Чому говорять, що його чола
Торкнулася еринія мегера?
Бо він святий? У святості завжди Багато є спокусників. Дорога Веде їх неодмінно до біди, А від біди до істини — до Бога.
Щоб знати, що на світі є добро, Попробувати треба злого. У вічності і ворона крило Прихистком стане для живого.
Так, він бував в пекельному вогні, Горів, торкався Каїна і Юди, Але хіба не звідти його спів
І застереження, о люди!
* * *
Одіну маску чи вуаль на душу
Піду у світ, прикрившись лжесловами,
І стану вами.
А при дорозі пам;ятник Франкові.
В камінні очі камінь заглядає
Невже впізнає?
Із неба сонце світить, осяває
земну могилу,
Таку нам милу.
Та чорна тінь його не помічає.
Вона страждає.
Ось біла тінь до сонця здійнялася
І обпеклася.
А он вінки плетуть тернові,
Однакові
мені й Франкові.
Тікаю в ніч. А хтось:
"Серед ненастя
шукала щастя?"
В провалля, прірву скочила б
Сьогодні,
Якби і так я не була
На дні безодні.
ДО ПОЕЗІЇ
Зайди у сад, у видуманий рай, притулок звуків, запахів і цвіту. Недовго там на мене зачекай, нехай я вирвуся із цього світу. Нехай покину грішне і земне село трудів - країну виживання. Поезіє, не покидай мене,
чекай на мене у саду кохання. У тім саду, де "липа шелестить",
де сонячного чути спів кларнета,
де ти водила всіх людей на мить,
на вічність кожного поета.
Поклич мене, і я туди прийду,
де "солов;і піснями б;ють у груди".
Таких пісень, як у твоїм саду,
ніколи не співають смертні люди.
Нехай дзвенить піснями словопад,
я питиму із губ твоїх причастя.
я берегтиму твій едемський сад
й знайду кінець, там де чекала щастя.
* * *
Померла моя сусідка,
залишивши пустку - хату.
Немає кому за нею
рокову відзначити дату.
От тільки троянди білі, червоні й рожеві квіти цвітуть собі, мов за ними Паращині ходять діти.
А ще залишились собака
і кіт. Голодні, покірні.
Шукають, де вкрасти хліба
й до хати вертають. Вірні.
Хотіли їх взяти люди. Тварин цих нестерпна мука не залишає байдужим. Та вірна покійній сука
чекає на господиню.
Ночами, бува, завиє
бо що вона бідна знає?
Хіба вона розуміє?
Вона продовжує жити. Інстинкт збереження роду привів на річницю смерті Таку, як вона, породу.
Скавчать малі собачата,
гамірно стало, шумно.
Та тільки мені від цього
чомусь неймовірно сумно.
* * *
Земле, плач! І плач, зелений саде, бо колись закінчиться твій рай . Неназеленівшись лист обпаде, Після літа літа не чекай.
Не чекай, що завжди буде свято. В холоднечу не цвітуть сади. Може то кохання забагато для невідворотної біди?
Може від любові пожовтіла буйна зелень сонячних садів? Може без любові відлетіли перелітні до чужих країв?
Ні! Не так! Любов не винувата. Ти від сонця в сторону летиш, як дитина виросла від тата, бо якщо до нього - то згориш.
Та прийде ще бажана година. Обернешся по орбіті знов. Зацвіте твій сад. А до людини повернеться зраджена любов.
Бо любов - то Бог. А Бог - то сонце, світло, радість, ніжність і тепло. Прийде довгождане конче, і зими - неначе не було.
Ще твоя округлиться орбіта. На землі настане вічний рай. І не треба буде ждати літа, бо воно проллється через край.
Земле, тішся! Радуйся, плането, вічністю своєю у віках. Бог для осені поставить вето на твоїх відроджених гілках.
Дмитру Павличку - поету і Герою України,
"Заходить сонце . Гасне хмара ..." Чи то вірші Ваші, чи кара? Де б не відкрила я сторінку, там про кохання, про домівку, про те, як народила мати для нас поета. Як завзято він проростав у землю рідну, як величав людину бідну, Як колоском зростав пшениці, як нахилявся до землиці і, як дозрівши, в нагороду він хлібом став свого народу. Духовним хлібом. Ваша книга - то ялівець, зима, відлига, то скатертина шита болем, то чорні коні білим полем, що мчать до серця українця, То келих сповнений по вінця. Ще мить і те вино п;янюще залиє душу. Всюдисуще дощем проллється Ваше слово і проросте обов;язково на нивах рідної країни пшеничний лан, там де руїни були колись. О, Україно, яке поетове коліно змогло нам народити сина? Від скіфів він яка дитина? Чи від Адама це дорога його подібності до Бога? Спочатку слово. Потім дія, І сповниться, здійсниться мрія поета нашого, співця розп;яття, болю, ялівця. Озветься мас, народу лава і прогримить: Герою слава!
* * *
День прожитий даремно, бо я не написала ні одного вірша, чи ж сумно комусь хоч від цього стало?
Живе у нас удома велика сім;я перната. Лупились (пора настала) у квочки руді курчата.
Дивилася я на дійство, невміло допомагала. І сповнена щастя, дійсно, Мов пташка душа співала.
Думки хвилювались. Боже, що перше є, що первинне? Пташине яйце, чи може курчатко оце невинне.
Господь сотворив Адама І Єву йому до пари. А що сотворив він першим серед пернатої твари?
Думали вчені світу. Думала я сьогодні. Але не підходять цьому висновки наші жодні.
Істини не відкрила. Знати хотіла дуже. Курка не ломить крила, курці усе байдуже.
День прожитий даремно, бо я не написала ні одного вірша, та сумно мені від цього не стало.
ДО ЗЕМЛІ.
Якщо колись у відчаї німім згубити схочеш все, що народила, твій змінить материнський щедрий дім для людства грішного - могила.
Бо не було в житті святого дня, не було також праведної ночі, не варта жодна на землі сім;я перед Всевишнього постати очі.
Бо хто святий? Де Ной? Чому гірка отрава люті губить рід людини? Переливається важка ріка терпіння Божого щоднини.
І лине знов потопом водяним І жодна не врятується людина. Ширятимуть у вічності над ним душі дві праведні: отця і сина.
І буде день, і знову буде ніч. А ранок не даватиме надії що, скинувши усіх людей із пліч, такого схочеш прибуття Месії.
Діжевському Миколі Васильовичу з низьким поклоном
Учителю мій, учителю мрій!
Останній день останнього уроку... Й назавжди ви із школи подались. Напрацювались вчителем, нівроку, якби за це віддячили колись Вам ваші учні. За буденне свято, за те, що мови рідної щодня Ви научали вперто і завзято. Наше село - уся Ваша рідня. Були Ви богом слово-громовержним, учили мріяти, здійматись до висот. Були Ви світлом в темряві і стержнем, щоб не розвіявся шкільний народ. На кобзі мрій на струнах серця грали, Орали поле, сіяли добро. І щиро свй доробок роздавали - із крил поета - кожному перо. Ми підлітали, наче пташенята, відчувши волю, до зірок неслись. Ви бачите у небі як перната ваша сім;я вже підкоряє вись?
Учителю, з низьким земним поклоном пишу у подарунок Вам вірша. Ще не поладила із Аполлоном, Виходить просто, як велить душа.
Мама померла.
Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
- Тепер сама.
Бувало часто запивала
Водою біль.
Мені і внукам залишила
І хліб, і сіль.
У сні і наяву чекаю
її дарма.
Закриті двері відчиняю
«Нема? Нема!»
І тільки спогади по колу Тривожать ніч. І капають, пливуть додолу Сльозами свіч.
* * *
Я світ пізнала іншими очима: Не бачила у ньому я дрібного, в мене багато болю за плечима, та ним не наділила б я нікого.
Бог дав мені побачити велике, повідбиравши радощі кохання, зрадливих друзів дав мені на світі, щоб на папері вилила страждання.
Щоб я від болю в серці заспівала, як пташка, що співає у тернині, щоб через нього цілий світ пізнала, не зрадивши коханій Україні.
Я з Богом про велике розмовляю, пишу про те, що він мені порадить. На кожну зустріч з трепетом чекаю і вірю - він один мене не зрадить.
* * *
Я у цвіт весни закохалася Із коханим там зустрічалася. Ця весна була не останньою, Але першою, дуже ранньою. Квіткою цвіла.
Потім в літечко задивилася, У росі-красі я умилася. Між дівчат була не останньою, І не першою, але ранньою. Зіркою була.
Вже й від осені зажовтилася, Закохалася-помилилася. І була я теж не останньою, Але пізньою, вже не ранньою. Думкою була.
Я до вічності доторкнулася. Потім з вічністю перетнулася. І була я теж не останньою, І не пізньою, і не ранньою. Гостею була.
* * *
Я боюся померти зненацька! Не прощаючись, з світу піти. Затонути як човен рибацький, і дороги наверх не знайти!
Я не хочу ні пекла, ні раю! В потойбічні свти не ввійду, бо роботи багато тут маю, перероблю, то іншу знайду!
Може дійсно нам буде там краще, бо чомусь не вертають мерці! Я ж привикла завжди там, де важче Зачекайте на мене, Творці!
ПОЦІЛУНОК
Ну що їм до того, що завтра казатимуть люди, Що йде потепління, що тануть арктичні сніги, Що через дві тисячі років знайшли Євангеліє від Іуди, Ну що їм до того, як разом щасливі вони.
Він цілує її у компанії друзів у щічку.
Вона любить його, а від цього хоч смійся, хоч плач.
Він ніколи не кине чарівну дружину як чічку,
а її чоловік, хоч не любий, а таки багач.
Вони любляться так, наче завтра настане кончина, наплювавши на вічний, незмінний устав - моноліт. Ну яка в тебе, Боже, для шила знайшлася причина, що лежало в Єгипту пісках аж дві тисячі літ.
Усе переплуталось: більше і зрада не зрада, А зради нема, то немає і Господа теж. Розпуста, ненависть, невірність людини не вада. Та в цьому хаосі, о Господи, істина де ж?
І вдруге прийде Він судити живих і померлих, і все повернеться на істину круга свого. А поки що пише на манускриптах подертих коптськими буквами фраза: цілуй же його.
КАЗКА ПРО К Л О Н А
1. Всевидяче око 7. Кожне створіння
сяє високо, має коріння.
бачить здаля Він же один.
все, що створила, Тільки високо
що народила всевидяче око
грішна земля. Сяє над ним.
2. Бачить і знає, 8. Боже, як складно,
все дозволяє, як непідвладно
грізно мовчить. доля веде.
Всевидяче око Можна родитись,
сяє високо. або скінчитись
Око не спить. вмить і будь-де.
3. Он за горбами 9. Божа це воля,
хтось із торбами а чи сваволя
міряє шлях. тут сатани?
Вітер без спину Хто може знати,
дує у спину, чом воювати
наводить жах. взялись вони?
4. Що за людина? 10. Хто переможе,
Чия дитина? великий Боже,
Де її дім? на цій війні?
Все, що він має, Треба повстати,
все, що кохає, треба сказати:
з ним і на нім. «Ні» сатані!
5. Скільки ще кроків? 11. Мабуть це диво,
Скільки ще років та неможливо
жити йому? жить без гріха.
Може спинитись Кожна людина
та помолитись? неумолимо
Тільки кому? з лона лиха.
6. Хто його батько? 12. Нам непідвладна
Де його дядько? думка. Нахабно
Звідки він сам? розум п'янить.
Йде він землею Кожне створіння
вічним євреєм Боже веління
другий Адам. зрадить за мить.
13. Бога не треба! 19. Я відчуваю,
Не треба неба! що не здолаю
Тільки землі! йти до иети.
щоб не цуратись, Я не зумію
а нахапатись втілити мрію -
вдосталь її. світ обійти.
14. Щоб, як тварини, 20. Правду збагнути,
хлібом єдиним вічність сягнути -
жити. Дарма, мрія-мета.
що для тварини, Проповідь-гасла
а не людини Екклезіяста -
світ цей тюрма. все марнота.
15. Людство в полоні, 21. Мудрий професор -
мов на припоні. диво прогресу
Духу політ клона створив.
тільки дивує, Всі потурали,
а не хвилює всі величали
згублений світ. диво із див.
16. Всі прагнуть гарного, 22. З чиєго лона
матеріального вийняли клона,
стилю життя. збурили світ?
Все покидають, Чи заложили
коли відходять у нього сили
у небуття. на много літ?
17. - Господи, Боже, 23. Чомусь не схоже
постели ложе воно на Боже
в лоні землі. людське дитя.
Хочу забути. Зовсім не миле,
Хочу заснути. не має сили,
Тяжко мені. наче сміття.
18. Доля із неба? 24. Людська публіка.
хто я? Амеба? Бідний каліка.
Може черв;як? Чиста душа.
В радості жити, Для професури,
людям служити інтернатури -
зможе не всяк. вартий гроша
25. Довго рішали, 31. Знайшли «Адама».
совість втішали: Розвилась драма
де ж він піде? його буття.
Дійшли до краю - Бо не заплаче
вигнали з «раю». і сам неначе
Хай собі йде. за тим життям.
26. Пішов між люди. 32. Трансплантували.
світами блудить. Все поміняли,
Гидує всяк. навіть кістки.
Хтость дасть монету. Хороший донор.
Хтось кине рештки В труні від клона
Інший – копняк. лиш потрохи.
27. Йде він з торбами 33. Пан оживає.
без батька, мами. Світ споглядає
Йде сирота. вартий гроша.
Довкола нього Лиш не потрібна
нема нікого – святоподібна
тиша свята. клона душа.
28. В цей час у місті 34. Бог не приймає.
тривожні вісті - В нього немає
гине багач. на неї прав.
Горе родині. Життя по смерті
В "Едемі" нині (закони вперті)
крики і плач. клон не пізнав.
29. Поможіть, люди, 35. Ще трансплантуйте
все для вас буде! душу. Закуйте
Бог так не дасть! в тіло чуже.
Сипляться гроші, Нехай не блудить,
як у пса воші, світом не нудить
оце – напасть. Більше уже.
30. Згадав професор - 36. Що сотворили
диво прогресу розумні сили -
клона тоді. зло чи добро?
Зметикували. Та залишили
Довго шукали для перспективи
по всій землі. клона ребро.
Ольга Будзан.
С. Добровляни, р. Калуський, обл. Івано-Франківська
Напередодн мен приснився шум дощу. г рськ потоки з
© Copyright: Ольга Будзан, 2012
Свидетельство о публикации №112082604178
Свидетельство о публикации №112082604178
Рецензии