Коли впаду я... Назар Розлуцкий

                Перевод с украинского: 
               
                КОГДА ПАДУ Я...
               
Когда паду я, оросивши кровью
Горячей землю, и не поднимусь, –
Туманную опушку Поднепровья
Невыразимая охватит грусть.

И склонят вербы надо мною косы,
И оботрут последний раз чело.
И будет то весна, а может, осень,
Как сотни раз бывало и – прошло.

И к Ирию душа – по праву веры,
По следу Солнца – полетит вперёд,
Где пращуры в рубашках светло-серых
Издревле стерегут земной наш род.

И прорастут сквозь моё тело травы,
Как будто утешая: всё не зря…
И запылают в небе, вечно правы,
Рассветная, закатная заря…

И год пройдет ещё, а может, двести,
И снова сеча, снова степь в огне!
И там, где я лежал, на том же месте –
Проскачет новый всадник на коне.

Похожий на меня – и непохожий,
Горяч и смел, рубака из рубак!
Меня не лучше и не хуже, что же…
…Но он себя зовёт, как я, – казак.

Глазами тёмно-карими сверкая,
Сжимая саблю крепкою рукой,
Победу над врагами предвкушая, –
Пойдёт, как шли отцы и деды, в бой.

А Солнце обещает рай небесный,
Весну пророчит, говорит: держись!
Когда паду я... я тогда ж воскресну,
Ведь смерть в бою – она всегда за жизнь.

***************************
                Оригинал здесь: http://www.stihi.ru/2012/08/14/7918

Коли впаду я, оросивши кров’ю
Гарячу землю, скроплену дощем –
Серпанкове узлісся Подніпров’я
Огорне тихий невимовний щем.

І схилять верби наді мною коси,
І обітруть останній раз чоло.
І буде то весна, чи, може, осінь,
Як тисячі разів уже було.

І полетить душа моя у Вирій,
За шляхом Сонця, десь у Нави світ,
Де предки у сорочках світло-сірих
Одвіку стережуть земний наш рід.

І проростуть крізь тіло моє трави,
І пригорне його сира земля.
І все як завжди: вранішні заграви
Змінятиме вечірняя зоря.

І промине ще рік, чи, може, двісті,
І запалає степ в новій борні,
І де лежав я, на цім самім місці
Проскаче знову вершник на коні.

Він буде схожий – і, водночас, інший,
Гарячий, смілий, молодий юнак,
Нічим не кращий і нічим не гірший,
З тією ж самоназвою – козак.

У нього будуть темно-карі очі
І шабля, міцно стиснута в руці.
І піде в бій він радісно й охоче,
Як йшли колись його діди й отці.

 І знову сонце напророчить весну,
В круговороті буде вороття.
Коли впаду я… я тоді воскресну,
Бо смерть в бою – це тяга до життя.