ковток

Місця, речі, пісні і фото мають феноменальну пам'ять. Ніби проходять місяці, а коли проходиш мимо особливого місця чи вмикаєш пісню, серцебиття пришвидшується і виринає образ подій, котрі наполегливо ховала в закутках пам'яті.
 І мозок зрадливо нагадує : - отут ви сиділи, сміялись з старого і дурнуватого жарту.
Спогади видають картинки старого кіно, на яких зображена маленька кімнатка, де з меблів старий стіл та пробитий диван, крісло і тьмяна лампочка, а тишу спотворюють два щирі голоси та почуття передані бумбоксом.
Але моменти короткі, як епізоди другорядних акторів, наступний слайд - і перед очима напівпорожня кімната, теплий чай і ноти металліки, різдвяна метушня, купи ялинових гілок, прикрас і запах хвої в старому залі, дивні погляди відвідувачів, приглушені відвертя пономарьова з колись гучних динаміків. Зима, сніжки, короткі ночі, в яких немає місця сну, а лише каві і фільмам, віршам полозкової і смаком "ромашки". Дві хвилини – і плавний переліт у весну. Вже без нього.
І тоді починаєш жаліти, що життя - не Вінамп і не Медіа Плеєр, в яких кіно прокрутиш назад, якщо момент сподобався.
При коротких зустрічах обмін натягнутими посмішками, офіційні питання "що нового?", і ні слова про розбите горнятко. Ніби й не було нікого. Ніби не було його. Ніби не було мене. Ніби ми – старі знайомі. Бо друзі – набагато інтимніша річ, яку цінують тільки двоє, а не пародія в старому залі на прогнилій сцені.
І потім як не залатуй дірки стосунків чи клей шпалери в залі, одна драма не повториться двічі.
Це як пиття другої чашки кави після того, як обпекла ясна занадто стрімким ковтком. Життя взагалі може перетворитися на один стрімкий ковток.