Апокалипсис или смех сквозь слёзы

Василь Гнів








«Апокаліпсис»
або сміх
 крізь сльози
(поема)











КРИМ - 2011



Частина перша


Ніхто не знає, окрім Бога,
У чім людини справжня суть,
Хто ми такі і звідки ноги
Сучасних викликів ростуть.
Бо рід людський – порочне коло,
В якому, впевнений, ніколи
Ми не надибаємо стик.
А хто наблизиться до тайни,
Про того вголос, одностайно
Самі ж і скажем – єретик.


Ще до Великого потопу,
Який і ери поміняв,
В місцях, далеких од Європи,
Уже творилась чортівня.
А починалось романтично…
Та світ оглянувши критично,
Якось задумався Творець:
«Мій світ порожній без людини,
У всьому Всесвіті один я.
Створю на радість, як взірець».


Не відкладаючи на потім,
З пічі поцупив два відра
І, обливаючися потом,
Швиденько глини в них набрав.
Після, мугикаючи соло,
Прожогом кинувся до столу
І згріб недоїдки коржів.
Зліпивши хлопчика під ляси,
Він залюбки по сраці ляснув,
Той скрикнув дико і ожив.


Красивим, дужим ріс хлопчина,
Старому серце звеселяв
І кожен крок, і кожний вчинок
З ділами Бога співставляв.
А той лише трудом існує,
Аби ніхто не здумав всує
Сьогодні, завтра чи пізніш,
Пиндючно втерши рот від слини,
Йому встромить спідтиха в спину
Зневаги вигострений ніж.



З любов’ю бувши завжди в злуці,
Він сіяв всюди благодать,
Та раз спіймав себе на думці,
Що й хлопцю треба щось би дать.
«А ДАМ, мабуть, йому я пару, –
Приліг, за вухом почухмарив, –
Ім’я також хлопчиську дам».
Сказав – зробив і з тої миті
Свій рід повів у всьому світі
Прапращур пращурів Адам.


Та це, як мовиться, вже після,
Тоді ж хилилось на дива
І лиш Адамів вигляд кислий
Усю ідилію псував.
Не відав Бог, що все велике
Буває інколи дволиким,
Хоч має в намірі добро,
Тому, простерши Божу лапу,
Живіт з хвилину хлопцю лапав
І раптом виламав ребро.


Адам завив, кричав щосили,
Жбурляв нечувані слова,
Обличчя ж так перекосило,
Неначе перцю скоштував.
Поклавши хлопця на лежанці,
Бог настелив під нього ланців,
Але нетязі не до сну.
Тоді без всяких епітимій
Погладив келепом по тім’ї,
Той втихомирився й заснув.


Тим часом в запалі рішучім
Робити все без зайвих слів
Творець енергію кипучу
На Божий задум перевів.
Бурав, долота і сокира,
Зубило, мило, кліщі, шкіра –
Усе задіяно було.
І за дванадцять днів потуги
(Адама бідного недуги)
З ребра створив для раю Зло.






Аби ж то знав він апріорі,
Що стане сукою колись,
Мабуть, від розпачу і горя
Прибив би лярву й сам вдавивсь.
А зразу тішився творінням,
Мовляв, Адаму буде рівня
Ця небожителька нова.
І, посміхаючись лукаво,
Батьківським голосом ласкавим
Красуню Євою назвав.


На перший погляд – справжня цяця,
Картинка дивної краси,
Але була ледащо в праці,
Мов з гузна, руки поросли.
У всьому, всьому юна Єва
Була, неначе королева,
«Качала» й Богові права.
Сама ж блукала днями гаєм,
А ще при місячному сяйві
Любила в сіні спочивать.


Та якось внадився Зміюка
Смоктати цицю їй вночі,
А то, бувало, що від скуки
Засос поставить на плечі.
Невинна діва – наче крига,
Лише ногами часом дрига
Чи трохи пригузком кивне,
Але його душа зміїна
Повзла угору від коліна
Й пекла незайманість вогнем.


І раптом Єву, мов прорвало,
Перед очима все пливе,
Поблякли обриси реалій,
Дівоче тіло пута рве.
Летіли друзки від устоїв…
Тут не платили за простої,
Одна єднала їх стезя.
Її пошерхлі губи мило
Непевним тоном шепотіли:
«О любий Змійчику, ніззя!»






Оте «ніззя» було щоночі,
А то і вдень було «ніззя» –
Такі претензії дівочі
У королеви до ферзя.
«На всю» пірнувши в спрагу плоті,
Вела себе, як на роботі,
Не брала навіть вихідних.
До ста процентів, а то й більше
На трудодень, бувало, пише.
Зміюка злякано притих.


Відомо, крапля камінь точить…
Він далебі уже охляв
І від страшного слова «хочу»
Хвостом ніяково виляв.
А королева, мов сказилась,
Мов обпилась якогось зілля –
Куди плазун, туди й вона.
Було, вповзе до нього в нору
І ще з порогу зразу в шори,
Так що під ранок ледь стогнав.


Його життя було на грані…
Кому пожалітись? Кому?
«То я, чи що, на Небі крайній?» –
Відтак подумалось йому.
Пережувавши «за» і «проти»,
Таки придумав «стоп!» сволоті,
Тож гучно висякав страхи
І вже в зміїному шипінні
Почулось в присмерку вечірнім
Щось дуже схоже на «хи-хи».


Як той шахіст кружля ходами,
Він з хитрим прищуром очей
Повідав Єві, що Адаму
Душа в самотності пече.
Мовляв, і ласки йому треба…
«Ізжалься, дівчино, не гребуй», –
А потім ще щось Єві плів.
Та королеви вже не стало,
Вона, до речі, не весталка
І їй потрібні королі.






А Змій за Євою назирці,
Аби завершити своє,
Чатує кожен рух блудниці
І ні на крок не відстає.
Куди вона, туди Зміюка,
Та королева, підла сука,
Весь час старалася втекти.
Вона брела гущавиною,
Повзла притьмом по купі гною,
Аж поки вперлась в Божий тин.


І раптом щезла, мов примара,
Ось тільки бачив і нема.
Гад зразу кинувся до яру,
Де затівався вже роман.
Юнак в кущах на попіл тліє,
Вона ж на грудях в нього мліє,
Немов пантера молода.
Коли ж побачив, що в Адама
Ця шльондравпилася губами,
Він Єві яблуко подав.


В той час у себе на терасі,
Запнувши місяця рядном,
Господь вечеряти зібрався,
Самотньо всівшись за столом.
Перед очима, мов на варті,
Дебела чарка, браги кварта,
Кавелок сиру, миска слив.
Уже й налив, підніс до рота,
Та крізь відчинені ворота
Чорти Зміюку принесли.


А той, рачкуючи навідлі,
Мов пес, виляючи хвостом,
Отцю Єдиному повідав,
Що зради виявив симптом.
Вмить ставши білим, як сметана,
Бог цапки бороду поставив,
Немов його ужалив ґедзь,
Хоч Змію вірити не можна,
Оглянув яблуню – порожня.
Немає плоду, з’їли весь.






Знайшовши врешті винуватців,
Творець поставив їх рядком,
Сказав зібрати свої ланці
І з Раю витурив ціпком:
«Рабою бути тобі, Єво,
З Адамом, дівко, будь чуттєва
І він твій буде чоловік».
Хотів потурити і Змія,
Але, падлюка , десь завіявсь,
Мабуть, у нору свою втік.


В Раю все просто й зрозуміло,
А на Землі… Бракує слів.
Ні Єва поратись не вміла,
Ні він труда не знав, як слід.
Та й не було для цього часу,
Бо Єва хтіла повсякчасно,
Адам також в коханні звір.
(Жили ж, як видиться, осіло),
Тому вона напоросила
Йому нащадків повен двір.


Та все хороше тимчасове.
Колись Адам був ого-го!..
Тепер ногами ледве совав,
Отак заїздила його.
Не раз, не два уже бувало,
Нетязі сили бракувало,
Бо їсти – дуля в рукаві
І, лиш побачивши кохану,
Робився враз телям рахманним,
Як Змій колись, ніяковів.


Про падолист між ніг Адама,
Що вже нагадував вола,
Чарівна Єва донедавна
І думать навіть не могла.
Коли ж доперла, що до чого,
Все рило здряпала у нього,
Немов розлючений коршак.
І врешті, явно на додачу,
Відміряв декілька гарячих
З лопати вийнятий держак.






Природа наша – темна штука,
Ніхто не знає де й коли
Когось із нас вона застука,
Підвівши дурня під гаплик.
Отак найперша молодиця,
Мов непогуляна телиця,
Крутила збуджено хвостом
І від спецголоду казилась,
Вищала, чухалась, дрочилась,
Готова скочить і на стовп.


Нудьга жувала бідну Єву,
З’їдала поїдом її,
Уже давно не королева,
Відбилась навіть від сім’ї.
Усю околицю сходила,
Блукала так собі, без діла,
Аби куди-небудь іти,
І якось, впершись до Олімпу,
Уклякла вся, баньками кліпа,
Не в змозі погляд відвести.


Мов прикипів до купи люду,
Пісні навколо блиск і шик.
Не в вихідний, звичайний будень
Боги позлізлись на шашлик.
Тут у тисах обіймів лона
Діана любить Аполлона,
Оверко мне чиюсь куму,
Тут від трудів простих і ратних
Відпочивають зливки знаті
І разом з нею всякамудь.


Бундючний Зевс, неначе скеля,
Йому сам чорт уже не брат,
Сидить в розхристаній шинелі,
Під гузно кинувши бушлат.
А обіруч Нептун, Меркурій,
Гефест, Геракл, десяток фурій,
Венера, Бахус і Плутон.
Ще далі, видобувши стріли,
Палажці в серце прямо цілить
Від щастя п’яний Купидон.






Уздрівши Єву на узліссі,
Хтось погукав: – До нас іди!
А хтивий Бахус, мерин лисий,
Ще й на коліна посадив.
Голодній гості з рота слина,..
А на рядні узвар, свинина,
Салати різні, ковбаса.
Казан борщу, коржі, локшина,
Картопля печена в лушпинах
І маринована камса.


А вже напоїв… Мамо мія!
Все, що захочеться душі,
Своя, «Пшенична», серце гріє.
Горілки мало? Не брешіть!
«Столична», «Хлібна», «Наша марка»
Гурманам око тішать в чарках,
«Біленька» з перчиком і без,
А ще наливка, пиво, бренді,
Вздовж столу брага в кухлі швендя
Та жде в каністрі чимиргес.


І знов пісні, і знову тости,
Звучать заздравиці слова,
Мінерва з Фавном куцохвостим
Взялись «Мазурку» танцювать.
Тут вже і Єві закортіло,
Тремтить з напруги її тіло,
В очах бажання каламуть.
А тут ще й Бахус, цап облізлий,
Масними лапищами лізе
Туди, де циці ласки ждуть.


Ото вже Єва відірвалась,..
А був пікнік не день, не два,
Баби гуртом вчинили галас,
Боги горланили «Віват!»
Вона одна, а їх багато:
То той, то інший Єву сватав
Чи просто був нормальний блат.
Щодня робота до знемоги…
І навіть з Фавном козлоногим
В кущах сусідніх побула.






Не повезло лише з Гераклом,
Не та упала Єві масть:
Чи то сміливості забракло,
Чи ще оказія якась.
Бо те уздріла юна Геба
(Віддати їй належне треба),
Курвиськочистої води.
Вона зустріла макогоном,
А потім гнала диким гоном,
Сама не знаючи, куди.


Десь поза лісом, коло річки
Здогнала Єву, хай їй грець,
Зробила кучму з її мички
І, може б, зовсім був капець,
Бо довго ріпицю крутила,
Місила зверху, флангів, тилу,
Та так, що став жахливим вид.
Вже не керуючи собою,
Мов ірокез на полі бою,
Півскальпа здерла з голови.


В кінці тих заходів дієвих
Луною ліг побідний крик,
Нога давила тіло Єви,
Аж в пупа вгрузнув черевик.
А злющаГеба клекотіла,
А юній фурії хотілось
І закопати у багні.
Вже й вирок винесла нещасній,
То лиш боги, надбігши вчасно,
Ледь-ледь від баби відтягли.


Мов блудна сука, бідна Єва
Тягла додому битий зад,
Тепер вже факт – не королева,
Бо їй вліпила Геба мат.
З тих пір прихильниця Баала
Вже не жила, а доживала,
Разом з Адамом власний вік.
Ходила в церкву щонеділі,
Займалась вдома рукоділлям,
Бо Змій з душі нарешті втік.






Тим часом діти розплодились,
Батьки не знали їм числа:
То внучка Ціля окотилась,
То тітка Хая понесла.
Бувало й так, що баба Сара
З якимсь зальотним емісаром
Компенсувала недорід.
Жили собі, як інші люди,
Мацу жували навіть в будень
І дулю з маком на обід.


Бо в цьому світі все буденно,
Свята бувають раз на рік,
А спину власну гнеш щоденно,
Собі вкорочуючи вік.
Собі і тим, хто вряд з тобою
З життям і смертю у двобої,
На перший план виводить хист.
Але не тим, хто, як харцизи,
Повсюди пнуть свою мармизу,
В бою підібгуючи хвіст.


У злуці з Правдою і Богом
Чи не найбільша благодать.
Люби сусідку до знемоги,
Не забувай дружині дать.
Усе можливо, тільки в міру,
Не віддавай себе в офіру
Надлишкам пристрастей своїх.
Хіба вже так багато треба,
Аби під синявою неба
Завжди лунали пісня й сміх?


…Гордині скромність ні до чого,
Завжди присутній пихи лик.
Підозра є, що і до Бога
У них претензії були.
Були зневага і невіра,
Глисти розпусти в складках жиру
І власне твердження про світ,
Бо і Содом і та ж Гоморра
Страждаличванистим запором
В зарозумілій голові.






Тож, мабуть, Богу остогидло
Щодня дивитися на те,
Як день і ніч місцеве бидло
Плювати стало на святе.
Тут кровозмішення у моді,
А припинити все це – годі,
Бо вже далеко те зайшло.
Брат став злягатися з сестрою,
До батька – доньки щільним строєм,
В покоях неньки теж гуло.


Розпуста, ґвалт на кожнім кроці…
Тут не питали, скільки літ,
Дівчата знаджували хлопців,
Байстрят пускаючи на світ.
Дітей розтління. Груповуха.
В багні усі по самі вуха
І не відмитися ніяк,
Бо кожен жид, коли по правді,
Стояв у Бога на заваді,
Як відчайдушний маніяк.


«Мене не слухатись! Адзуськи!» –
Змахнув божественним перстом
І розлетілися на друзки
Разом з Гоморрою Содом.
Перекришивши на капусту
Гординю, чванство і розпусту,
Господь на дзиґлика присів,
Спостерігаючи уважно,
Як Лот з руїн ішов вальяжно,
Якого, зжалівшись, простив.


За Лотом доньки – меценатки
(А їх у нього дві було),
Зібравши деякі манатки,
Позаду кашляли псалом.
Брели понурою ходою
Під руку з тяжкою бідою,
В очах обох таївся страх.
Від бруду чорні, вкриті потом,
Долали відчаю супротив,
Ніяк не вірячи в свій крах.






А потім сталося,.. о Боже!
Господь не зчувся, як себе
У свідки кликав, бо не кожний,
І навіть янголи з Небес
Такого вхрабрити не в змозі.
Він вгледів, прямо на дорозі
Лежить, мов хлюща, п’яний Лот.
А поряд донечки – весталки
Обидві поряд Лота стали,
Вино вливають батьку в рот.


А далі… далі… Боже правий!
Творець в нестямі похолов,
Бо те, що діялось, по праву
Лише між тварями було.
Втягнувши п’яного до плоту,
Вони злягалися із Лотом,
Лягали зверху і під спід.
Зо дві доби його чухрали
Й на мить спочинку не давали,
Аби продовжити свій рід.


Бог спересердя навіть сплюнув,
А злість штуковина сліпа,
Тож прямо діві самій юній
Плювком в потилицю попав:
«Раніш не вірив цій сволоті,
Зразку розбещеної плоті,
Тепер не вірю й поготів.
Прийти повинні Мати з Сином.
Людей народжує людина,
Чого ж чекати від скотів?»


Відтак з-під Божої опали
Ніяк їм вийти не вдалось.
Не знаю, спали чи не спали,
Та плем’я швидко розрослось,
На світ повилізластервота,
Пани, підпанки і голота
Якісь прибацнуті були.
Ходили, пейсами трусили,
Ослони пригузком місили,
Матнею вулиці мели.






Та не забули ні Гоморри,
Ні Богом проклятий Содом,
Бо всюди: в хаті і надворі
Жид залишається жидом.
У нього в пам’яті навічно
Застрягнув рев побідним кличем
Ієрихонських мідних труб,
А мрія бажаної помсти,
Немов між пальцями короста,
Тайком гострила собі зуб.


І свого часу дочекались,
Не скориставшись до пуття,
Бо тільки облизня спіймали,
Так і не впоравшись з дитям.
Як не старався Ірод клятий…
Повсюди нишпорив затято,
В лайно і то, було, пірнав,
Але знайти йому Ісуса,
Хоч ідрочивсявід спокуси,
Не допоміг і Сатана.


А навкруги усе буяло,
Медами пахнув сінокіс,
Та настрій був якийсь прив’ялий,
Мов дулю ткнули їм під ніс.
Тому жили, як і раніше:
Хто крадіїв з любов’ю вішав,
Хто тис у запічку куму,
А хто, набравши куртизанок,
Й прибравши вигляд імпозантний,
У дар підносив їх комусь.


Чому і далі так не жити?
В гординю вдарились чому?
Родило просо, вівці, жито,
Сальце коптилося в диму.
Звичайне, з проріззю, пузинка,
Не хочеш сала, чаємбздикай
Чи з буряка роби балик.
Так ні, за тридцять клятих срібних
Іуди, Каїну подібні,
Христа на страту потягли.






Цього Господь їм не пробачив,
Нехай поб’є їх сатана,
Три дні без просипу пиячив,
Свого синочка поминав.
Підняти руку!.. І на кого!..
Тож дав підсрачника такого,
Що рід злодійський покотивсь.
Втікали з припердомвід страху
На Північ, Південь, Схід і Захід,
До всіх чортів і ще кудись.


А сам присів в саду на ящик:
«Осьо вони, трудів плоди.
Хотів зробити якнайкраще,
А вийшло… вийшло, як завжди».
Йому, звичайно, не пристало
Картати голосом металу,
Тому і жорсткість де-не-де.
Та не всерівно те, що людство
Від того, першого паскудства
Всю хренологію веде.


Помилка Бога?.. Що поробиш.
І між людей розклад такий;
Ти власну спину собі горбиш,
А Юди тирять срібляки.
Тому і маєш те, що маєш;
Живеш, колотишся й не знаєш,
Чиї постоли тобі жмуть.
Чому живеш на кшталт ізгоя?
Мабуть, тому, що над тобою
В Олімпі править всякамудь.











Частина друга


Одного разу рано-вранці,
Ще день до вітру не вставав,
Без всяких з його боку санкцій
В пітьмі творилися дива.
На півзруйнованій могилі
Приверзлось щось нечистій силі
І це, повірте, не ля-ля,
Бо чути стало шарудіння
І десь в могильній середині
Заворушилася земля.


Спочатку так собі, не дуже:
То тут здригалося, то там,
І тріщина вертлявим вужом
Повзла від власного хвоста.
А потім глухо зарипіло…
І раптом вигулькнув трипілець,
Простертий в камінній труні.
Він вигляд мав такий мертвецький,
Що навіть баба половецька
Завмерла з ляку між стерні.


Хвилини з дві лежав він чинно,
Неначе мертвий, а затим
Залупав синіми очима,
Аби до пам’яті прийти.
Отак полежавши ще трохи,
Поворухнувся, двічі охнув,
Можливо, пролежні були,
Торкнувся носа, потім вуха,
В районі копчика почухав,
Де ще стирчав кінець стріли.


Міцний, як дуб, могутні груди,
Хоч, м’яко кажучи, в літах.
Клянуся пупом, гадом буду,
Коли сказав хоч щось не так.
Він, схоже, був вояка знатний,
Носив костюм прошитий дратвой,
На срібнім поясі кинджал.
На нас не схожий, зовсім інший,
У всьому був на рівень вищий.
І то була ота межа,



Яку нікому не здолати,
Ба, навіть близько підійти,
Бо тьма століть ховає дату,
Де навіть з Небом був на «ти».
Тим часом, доки я патякав
І половчиха мліла з ляку,
В труні своїй трипілець сів.
Піднявши згодом і сідницю,
Дістав з-під ланців колісницю
І диким свистом засвистів.


За мить сюди вітри злетілись,
Нестримні Нот, Зефір і Евр,
Готові здатися на милість
Тому, хто руку їм простер.
Він їх запріг, погладив шиї,
Моргнув бабенції плішивій
І, як-то кажуть, був таким.
А ти хоч парся, хоч піарся,
Не стать ніколи тобі Марсом,
Так і залишишся ніким.


…О цій порі у Дикім полі,
Де все здичавіло давно.
Де кожен третій божеволів,
Ледь-ледь загорнутий в рядно,
У лісосмузі тої ночі,
Безтямно вирячивши очі,
З життям прощаючись навік,
Поміж Онаквом і Юкомом
Лежав мовчазно, наче в комі,
Всіма забутий чоловік.


Нажершись звечора сивухи,
Що заїдалась матюком,
Мені здається, і не втюхав,
Куди попер порожняком.
Тепер лежав снопом в кюветі,
Немов підстрелений на злеті,
На грудях купа залізяк.
Колишня влада нагороди
Давала власному народу,
А для нової він пияк.






В житті мурлюга пересічний,
Але відомий, як естет,
Він був в душі своїй, побічно,
І композитор, і поет.
Як всі поети, вічно п’яний,
Але душа – суцільна рана –
Непересічною була.
І з часом стала згустком болю,
Від цього каторжно, поволі
Щодня згораючи до тла.


Нетяга спав. Нетязі сниться,
Зі страхом бачить уві сні,
На нього мчиться колісниця
І три Горинича при ній.
Загальмували, стали дибки,
Очищі вирячили дико,
А віжки тримає ракло.
Тож неборака так злякався,
Настільки остраху набрався,
Що у холоші потекло.


Через хвилину обережно
Розплющив очі – Чи не спить?
За ним три вітра мовчки стежать
І колісничний теж мовчить.
Майнула думка дати драла,
Але в штанах не просихало,
Неначе били родники,
Тож неприкаяний гульвіса
Послав порадницю до біса,
В раклиська втупивши баньки.


Трипілець голосом суворим
Спитав п’яничку, хто такий,
Чому валяється надворі
І під очницями мішки.
Поет, здригаючись в колінах,
Ледь не пустивши ротом слину,
Сказав, що він прихильник муз
І ще з учора, лігши скраю,
Спостерігав за небокраєм,
А звуть Вакула Свербигуз.






Вакулу взявши в колісницю,
Він канчуком вітрів огрів
І полетіли швидше птиці
До самих кримських берегів.
Йому туди була причина,
Вперед тягнула зла личина,
У вухо вшіптуючи щось.
В Криму, тому п’ять тисяч років,
Робив свої найперші кроки.
У пам'ять серця уп’ялось


Чуття міцного ліктя брата,
Що з ним стояв плече в плече,
Могуть безкрайньої Аратти
І непохитні Дух і Честь.
Від Танаїсу до Дунаю
І найпівнічніших окраїн,
У морі синім на веслі –
Повсюди в обширі безмежнім,
Йому єдиному належнім,
Чув голос матері Землі.


Допоки згадував Трипілець
Свою далеку давнину,
Поет, як щирий українець,
Десь оковитої лизнув.
Вакулу зрадницьки хитало,
Думки в налигачі сплітались,
Ніяк прочуматись не міг,
Лише шмуригав мокрим носом,
Хоча і це було непросто,
Як зазвичай у забулдиг.


Можливо б, ще десь розговівся,
Та раптом подих затаїв.
Мабуть, у вітрів влізли біси,
Бо заревли, мов бугаї.
Хвости задерли усі троє,
Немов хто сили їм потроїв
Чи ґедзя злапали всі три.
Та через хвильку з’ясувалось,
Чого їм так занервувалось –
Перед очима сяяв Крим.






Замаскувавши колісницю
Разом з вітрами у кущах,
Вакулі арій дав по пиці,
Аби до хмелю не вчащав.
Для профілактики, не дуже,
Але, мабуть-таки, сутужно
Прийшлось, бо дуже налякав.
Настільки сильно, що Вакула
Штани від жовтого намулу
З годину в річці полоскав.


Причепурившись якомога,
Здолали річечку уплав
І скоро вийшли на дорогу,
Що межи гір у град вела,
Обіч, мов райські, краєвиди
І море синє добре видно,
Та й коло моря красота:
Біліють вежі, замки, вілли,
У морі яхти – також білі,
Мов царський флот сюди пристав.


Для чого десь якісь Канари?..
Тут теж, жиріючи, живуть
Хто спочивав колись на нарах,
І ті, кого ці нари ждуть.
Самі братухи і братели,
Одні із тих, хто м’яко стелить,
Але буває мулько спать.
Це той омріяний куточок,
Де кожен робить те, що хоче,
Де їм у всьому благодать.


А дещо далі, де ні моря,
Ні його запаху нема,
Розженихалось людське горе
В своїй подібності ярма.
Для цих безхатченків і злиднів,
Яким ступити навіть ніде
В законокрученій імлі,
Є лиш надія, що, можливо,
Дадуть і їм, як старожилам,
Хоч клаптик рідної землі.






Таке побачивши навколо,
Зі страху арій похолов.
У них подібного ніколи
В Аратті славній не було.
Отож уже й не прислухався,
Коли зустрічні свистопляси
Хвалили Крим на всі лади,
А йшов в правительські палати
Без думки раптом заблукати,
Бо всі шляхи вели – туди.


Нарешті, он, якраз напроти,
Палац розкішний, вартові.
Вакула став, роззявив рота,
Неначе статуя, знімів.
Ліпний фронтон, такий нарядний,
Але слова «Верховна Рада»
Хтось свіжопоспіхом стесав,
Натомість жирний шрифт «Вєрховний
Совєт», як зрада віроломна,
Прикрасив різьблений фасад.


В палаці знали про прибулих,
Мабуть, устигли донести,
Бо все гуло, немов у вулик
Чортяка джмелів напустив.
Рояться запічками трутні,
Хоча би щось, відносно путнє,
Зустріти в цьому смітнику.
Але хіба між купи гною
Щось може буть крім параної,
По шию встряглій в кизяку?


Та дарма байдики не били,
Шпійони швидко донесли,
Що причвалали два дебіли
І аж ніякі не посли.
Один – трипілець, це злодюга,
Хоча, здається, недолугий,
Але на вигляд справжній туз,
А разом з ним у його свиті
Якийсь п’яничка несусвітний,
Зовуть Вакула Свербигуз.






Сердитий арій і Вакула
Чекали десь години з дві,
Аж поки двері відімкнули
І не впустили у покій.
На троні Хан, за ним – ханиги,
Миршава двірня носом шмига,
Від бліх чухмарячись в тилу.
І лише в присмерку покоїв
Казкові запахи левконій
Були за плюс цьому кублу.


«Ти хто такий і звідки взявся? –
Нарешті мовив грізно Хан, –
І хай мене ухопить трясця,
Якщо ти скажеш, що тархан
Якоїсь волості чи краю.
Та я скоріше відцураюсь
Від володінь усіх своїх,
Коли ти дійсно щось та значиш,
А ні, то випорю добряче
І людям виставлю на сміх».


Трипільцю аж заклекотіло,
В нестямі аж вперед ступнув
І цьому хаму ледь барило
Своїм кинджалом не проткнув.
Та лиш слова жбурнув у вічі:
«Послухай, майстре справ заплічних,
Лайном наповнений мішок,
Я із Священної Аратти
І не просити, а карати
До тебе, бовдуре, прийшов.


Отут земля моя одвіку,
П’ять тисяч літ на ній живу,
Тебе ж, морального каліку,
Неначе цуцика, порву.
Вельможний Хан від переляку,
На смерть нажаханий, уклякнув,
Біліший стінки раптом став.
То шкіра бралася морозом,
То гузном ханський трон ялозив,
Піджавши владного хвоста.






Його трясло, його хитало,
Застигли очі, наче скло,
Перековеркало хлебтало,
Щелепу нижню повело.
Хвилин за три, напівпритомний,
Хан заковтнув поглибше стогін,
Як окунь-з вудки черв’яків,
І став посланцеві Аратти
Начистоту розповідати,
Як дерли Вкрайну на шматки.


«Давно-давно, іще за антів,
Сіяли слава і могуть –
Це був союз племен-атлантів
І в ньому їхня справжня суть.
Бо сила, зібрана докупи,
В усі часи – це просто «супер»,
Тоді як розбрат – то іржа.
Мабуть, пішло прислів’я звідти
«Гуртом і батька легше бити»,
Як вища формула бажань.


А потім був величний Київ
І гордовитий княжий стяг,
Де Щека, Хорива та Кия
Депортували в забуття.
Самі ж, прибравши владність пихи,
Сусідам західним для втіхи
Поміж собою йшли на прю,
Аж доки з Азії татари
Не припинили всі ті чвари,
Скоривши власному царю.


Литва і Польща теж нівроку
Вели свою підступну гру.
Вони давно несите око
Поклали на безсилу Русь.
Народ без князя «вшісткоєдно»,
Бери загарбуй і приєднуй
До прадідівських володінь,
А хто не хоче, то на палю,
Але це просто вже деталі –
Коли ти смерд, то щоб смердів.






Але терпіння не безмежне,
Це не гадання на воді,
Часи настали ой бентежні
Для католицтва і жидів.
В пониззі батечка Славути
Зібрались всякі шалапути,
Не просто люди, а чорти.
Приймала Хортиця харцизів,
Несамовитих горлорізів,
Таких, приміром, як і ти.


Життя не стало тим народам,
Хто на Вкраїну зазіхав,
Бо січовик – людина горда,
Хоч за походженням і хам.
Отож в татарів, турків, пшеків,
У королів, султанів, беків
Усе летіло шкереберть.
Перепадало і Росії,
Не раз козак, бувало, сіяв
В її військах нищівну смерть.


Така можливість!.. Вряди-годи
Подібне щось в житті бува,
Та всі в гетьмани пхали морду,
Де три вкраїнця, їх аж два.
Один під одного копали,
Козакували ж, як попало,
І то частіше за столом.
З чужого чавкали корита,
Крутили носом – звідки вітер,
Тож волі як і не було.


А потім жид прийшов до влади,
Ой, Боже, Боже, що було!..
Трагічність часу, коли зайди
Стають для нації чолом.
В революційній веремії
До тла згорали людські мрії,
Сатурн чудово знав про те.
У боротьбі за право трону
Трощив усе безжальний Кронос,
Що пожира своїх дітей.






Мавр сповна справив свою справу,
Тепер він може і піти,
Що ж до керманича держави… –
Тут вже хто скочить через тин.
Тож різна шушваль, навіть хохи
Стрибали вгору, наче блохи,
Хто із жердиною, хто без.
Аж піна шматтями летіла,
Аж у горлянках клекотіло,
Та ліпше стрибнув лише Зевс.


Цей перевершив і Сатурна,
Заради влади йшов на все,
Його відвертим авантюрам
Міг лише заздрити Мойсей.
Концтабори, голодомори,
Немов підметені, комори…
Народи «в захваті» мовчать.
По цей і той бік грат і дроту
Країна вірила в турботу
Гаранта пряника й меча.


Вже після нього все здрібніло,
Пішла мізерія одна,
Тинялись зевсики безсило,
Як в ополонці шмат лайна.
Але й вони, сказати чесно,
Теж мали власні інтереси
У тім, що зветься дерибан.
Як не крути, але без грошей
Ти в цьому світі просто воша,
Отож, без доляра – труба.


Наш перший зевсик – будівничий,
Духовний брат царю Петру,
Зачатий чортом в дні критичні
Удвох з Дидоною в яру.
Коли ж торкнувся гузномтрона,
Затіяв гру у лохотрона
(Татусь би взяв його бодай).
Весь флот морський на брухт порізав
І через вірних ж…лизів
Сусіду гамузом продав.






Якщо кишеня не порожня
І твої наміри круті,
Тоді й замахуватись можна
На щось величне у житті.
Петро на пам'ять для Росії
Кістьми людськими землю всіяв,
Піднявши місто на Неві,
А зевсик наш, завбач, на «шару» –
Собі хатинку на Канарах,
Державі – дуля в рукаві.


Два інші теж не ликом шиті,
Про себе жоден не забув,
А люд у дурні знов пошитий
З дитям держави на горбу.
І жоден з трьох ще не второпав,
Що злодій зайвий у Європі,
До буцегарні їхня путь.
Відносно ж того, скільки років
Тягнути кожному з них строку…
Це скільки судді вже дадуть.


У нас інакше, маєм «кришу»,
Росія зна, куди вести,
І їхній Зевс цидулки пише,
Мовляв, хоч «менші», та брати.
Без неї скільки не вибрикуй,
Так і не взнаєш, де твій прикуп,
Не та Вкраїні пада масть.
Народ і влада несумісні,
Скоріше рак у морі свисне,
Чи жаба цицьки тобі дасть».


Нарешті трохи попустило,
До п’ят вернулося тепло
І кров забулькала по жилах,
Немов нічого й не було.
Рішивши після розквитатись,
Сповна вернути супостату
За біль образи і за страх,
Володар Криму ради гостя,
Весь зеленіючи від злості,
Бенкет затіяв в номерах.






Гуляли день, гуляли другий,
Гуляли вранці і вночі,
У ліжках ніжились хамлюги,
Хто був чесніший – на пічі.
А зовсім чесні під столами,
Поміж недоїдків, щурами
Дивились дивні напівсни.
Усе було тут згідно рангу:
Одні пили лиш пінну брагу,
А решта – імпорт привозний.


Пітніли пики, очі тухли,
Згорали спрагою вуста
І в них дівиці-щебетухи
Впивались з мужністю путан.
Вакула, як служитель музи,
Шукав для себе також лузу,
І участь брав в химері цій,
Та після проб усіх напоїв
Не пам’ятав уже, що коїв,
Бо спав із цицькою в руці.


Трипілець теж не ликом шитий,
Живого тягне на живе,
Він воювати вмів і жити,
А тут було все дармове.
Тому й пустив «на повну» віжки.
Йому й від царственості ліжка
Палахкотів вогонь в очах,
А ще дівчисько довгоноге
Звело до повної знемоги,
Тож ледве-ледве не зачах.


На сьомий день дівочі коси
Були настільки вже бридкі,
Що дав наказ для себе: «Досить!
А то забудеш, хто й відкіль,
Коли не виберешся вчасно,
Та й закопати без причастя
Тут можуть також залюбки.
Отож, збирай, арійцю, ланці
Й разом з Пегасовимзасранцем
Чухрай подалі від таких.






Отак подумавши, Трипілець
Почав збирати речі в путь,
Бо тут неясно, хто мисливець,
А хто і зайцем може буть.
В коморі взявши дві баклажки,
Налив в одну і другу бражки,
Напхав у торбу сухарів.
Уже б і йти, але Вакули
(Чорти б його три роки скубли)
З учора ще ніхто не зрів.


…Щодня читаючи доноси,
Володар Криму аж харчав,
Собі під носа щось гундосив,
Бувало, навіть ковічав
Від свого власного безсилля.
Усе це так його бісило,
Що сам себе замордував:
«Це як же так, щоб привселюдно
Його принижував приблудний
З могили піднятий гевал!»


Увесь пожовклий, аж захлялий
Від глибини душевних травм,
Хан з допомогою маляви
На раду радників зібрав.
А ті рішили цілим сходом –
Звичайне вбивство не підходить,
В мішку, мов, шила не втаїш.
Тож хай заїде до Горгони,
Що, як перелесниця, відома,
Де й зовсім згине ні за гріш.


Остаток ночі був, як свято,
Ізнову Хан собою став
І закривало оченята
Дівча, цілуючи вуста.
А ранком росяним Володар
Заклеїв лагідністю морду,
Зустрівши арія в гаю,
Мовляв, до болю неприємно,
Що не було тісних взаємин,
Бо, як солдат, завжди в строю.






А це дійшла до нього чутка,
Що гість лаштує свій від’їзд,
І вкрай пригнічений від смутку.
Та коли так, дарує віз,
До нього пару добрих коней,
Але заїхать до Горгони
Тут є обов’язком для всіх.
Це славна леді всього Криму,
Вона красуня богорівна
І перша з сорока святих.


Відчувши кендюхом підставу,
Трипілець в якості посла,
Іще надворі ледь світало,
Поета в розвідку послав.
Мовляв, узнай про молодицю,
Хто є насправді ота киця,
Коли, про що і як нявчить,
Аби обдумати пізніше
Всі варіанти до найгірших
Та звідси вибратись хутчій.


Той, повернувшися надвечір,
Таке арійцю розповів,
Такі страхи про всяку нечисть,
Що бідний арій аж упрів.
Його то тіпало, то било
І звідки ноги, теж свербіло,
Немов корости підхопив.
Холодний піт стікав по спині,
Солоний присмак в роті, слині,
Неначе випив жбан ропи.


Але хоч скільки б ти не сіпавсь
(Життям це вивірено теж),
Якщо була рябою пика,
З рябою, голубе, й помреш.
Тож хай все буде так, як буде,
Межи святковим днем і буднем,
Як не крути, різниця є.
Нещастя теж є менші й більші,
Та ранок вечора мудріший,
Можливо, цим і виграє.






Нівроку виспавшись, Трипілець
Три рази смачно позіхнув,
Потер руками коло вилиць,
Аби прогнать остатки сну.
А поки милися та їли
Якесь невизначене пійло,
Їм дохлих шкап у віз впрягли.
Мовляв, цей щедрий дар – від Хана
І додали його прохання,
Щоб, як зіницю, берегли.


Почувши це, арієць в злобі
Зубами навіть скреготнув
І пожалів, що ту утробу
В свій час кинджалом не проткнув:
«Ну, пане Хане, й ви,ханиги,
Тхора смердючого яриги,
Дасть Бог, зустрінемось колись…»
Він вйокнув коникам плішивим
І ті, витягуючись в шиї,
Печально шляхом поплелись.


Дізнавшись, хто до них заїхав,
В гурти збирались кримчаки,
Для них була це справжня втіха
Трипільця бачити таким.
Тому і мовили відверто,
Що неможливо не доперти,
Чому ось так вони живуть.
Віддавна, згадуючи всує,
Щодня над ними коверзує
Нахабна рилом всякамудь.


З людьми бесідуючи м’яко,
Трипілець швидко зрозумів.
Що тут при владі маніяки –
Усе під ними, наміть ЗМІ.
І ще довідавсь, що Горгона,
Повсюди дурістю відома –
Це психопатки справжній тип.
Забувши все, чому навчилась,
Сама себе щодня дрочила,
Лише б прорватись на Олімп.






Якась нервово-навіжена,
Кипіла слиною всякчас,
А іноді, немов скажена,
Курком була команді «фас!»
Колись давно шаленим криком
Флоти збивала з пантелику
І ті втікали з Криму вмить.
Тепер не те, немає тічки,
Тому лиш зграйка невеличка
За нею псюрні дзявкотить.


Але вона не з того тіста,
Щоб хтось ліпив із неї «щось»:
«Як не сьогодні, то опісля
Буржуйство ввергнемо в «Ніщо».
І кожен день оте «опісля»,
Як світ, стара відома пісня –
Горгони заклик рятівний.
То є секрет Полішинеля,
Коли в задрипаній шинелі
Інтелігентик підставний.


Було й таке, що ця Горгона,
Коли пройме її саму,
Не проти випить самогону,
Що зветься чачою в Криму.
Але найбільше до вподоби,
Точніше мовити, як здоба,
Були для неї мужики.
Робила з ними, що хотіла,
Аж упивалась їхнім тілом,
Не задоволена ніким.


Зібравши в купу всі ці дані,
Трипілець вуса крутонув
І вже в піднесеному стані
В палац богині повернув.
У цьому кублищі зміїнім
На маніхвести богорівній
Всі працювали, як один,
Але ні краплі світла думки,
Ні кроку зайвого від букви,
Бо кожен в цуциках ходив.






Дізнавшись, хто прийшов до неї,
Хазяйка видерлась на трон,
А поруч вірні фарисеї
Завмерли зграєю ворон.
Смішна пародія Олімпу…
Вона ж лише баньками кліпа,
Навкруг яких гидотна слизь.
Сидить, неначе та мамула,
Немов гранату проковтнула,
Яку підкинули колись.


Та раптом тіло їй отерпло,
Що ні туди і ні сюди,
В горлянці подих навіть сперло
І став колякою кадик.
До неї йшов спокійним кроком
Високий, жилавий нівроку,
Чорнющий чуб на голові,
Із синьо-синіми очима
Та широченними плечима
На бога схожий чоловік.


Його й стрічали, наче бога,
«Віват» між нявканням котів,
Вакула, вкляклий коло нього,
Лише баньками блимотів.
Але між гулом компліментів
Трипілець вислідив агентів,
А ув очах Горгони блиск.
І зрозумів, що ця кисличка
В тонких по лікті рукавичках,
Від нього хоче мати зиск.


Вона ж тим часом досить мило
Йому всміхалася щораз,
Про щось на вухо мурмотіла,
Ледь-ледь не входячи в екстаз.
Її аж тіпало, сердегу,
Аж дрож проймав м’ясистість стегон,
Як у пропасниці тряслись.
І дідько зна, що було б далі,
Якби в цей час в бенкетній залі
Не запросили за столи.






А на столах, о мамо мія!..
Чого там тільки не було:
Грибочки плавали в олії,
Капуста кликала в полон.
Кричали криком курок лапки,
Ряди гусей ставали цапки,
На зуб просилися зайці.
То там, то тут в тарелях, мисках
Рожево-ніжний колір блискав
Іще паруючих млинців.


А окрім цього фіглі-міглі
По центру всілися кружком,
Салати, груші, дині стиглі
І жбан з пташиним молоком.
Кавун, картопля, редька, ріпа,
Петрушка поряд чубом тріпа.
Кріпець на блюдечко приліг.
А риби різної, а риби!..
Коротше, хліба і до хлібу
Назвозив Крим, як тільки зміг.


Але ж відомо, на Вкраїні
Нема гулянки без бухла,
Тому були горілка й вина
І всяка інша мачмала.
Наливки кликали до себе,
Настойки правили молебень,
Щоб доля їх не обійшла,
А наша рідна добра брага,
Хоч і була понижче рангом,
До серця липла, мов смола.


До всього цього добре пиво
У бочках, бочечках, пляшках…
І все це зиркало щасливо,
Немов татусь на байстрюка.
Команда «сєлі» – наче постріл,
На лави гепнулися гості
І забенкетилось відтак.
Кістки трощилися зубами,
Хлебтали «йоршик» для забави
На брудершафт і просто так.






Пізніш дійшло до груповухи
(Арійцю все це в новину)
Не чув ні слухом ані духом,
Хоч багатьох не проминув.
Він після кожної із чарок
Дивився на дівчаток-ярок,
Як той удав на жабенят.
А ті манірно заголялись
І одна одну цілували
Від голови до самих п’ят.


Тож чоловіча половина,
Неначе джмелі, загула:
«Отак сидіть, ковтати слину?..»
І вмить розділись догола.
І понеслось, і закрутилось,
Тулились спереду і з тилу,
Дарма, красиве чи рябе.
Всі пересичені по вінця
І діяв лиш єдиний принцип.
Це значить – хто кого згребе.


…Коли на ранок повернуло.
У залі, наче хто скосив,
Неначе тралом протягнули:
Ні тобі випить, ні вкусить.
А гультяї: хто у Морфея,
Хто заміряє форми феям
Десь у безлюдному кутку.
Якийсь гевал взірцем від плоті
Безсило плавав у блювоті,
Мов краб у власному соку.


Трипільцю теж непереливки,
Бо вельми нудило  його,
Хоча й не пив окрім наливки
Нічого, навіть самогон.
У нього інші заморочки…
Неначе хтось йому наврочив
Або і зіллям обпоїв.
Горгона ж, курвисько падлюче,
Запліснявіле вим’я суче,
Тягла до закутків своїх.






Нічого дивного у цьому
(В жінок одне лиш на умі).
Адже вона в своєму домі.
А він – блукаючий ведмідь.
Горгона все це добре знала,
Можливо, просто відчувала,
Що арій в неї на гачку.
Мов, ніде дітись волоцюзі,
Бо ні рідні нема, ні друзів,
Хіба що дідько лисий-кум.


Тому й робила, що хотіла,
Його розділа і сама,
Трипілець, взрівши її тіло,
Ізжавсь від страху, мов слимак.
Усе поморщене, драглисте,
Цицьки, мов дві панчохи з тістом,
Обвисли майже до колін.
Червоні очі від трахоми
Застигли блиском нерухомим…
Та це ж не баба, справжній тлін!


Нещасний арій у нестямі
Аж стрибонув від неї вбік,
Вона ж, допоки не отямивсь,
На нього верхи тільки скік.
Встромивши кігті йому в спину,
Клубком пустила з рота слину
(Сама при цьому аж гарчить)
Не стало вибору нетязі,
Тож зацідив між ріг заразі
І руку викрутив в плечі.


А далі, видершись з-під відьми,
Ногою стерву придавив
Й, аби не втратить власну гідність,
До неї туром заревів:
«Мабуть в тобі та зла личина,
Ти що задумала, дівчино,
Дурепо вивихнута, сплюнь.
Та краще вже взасос Ягу я
В смердючу дупу поцілую,
Аніж з тобою пересплю!»






Усякій з баб така образа –
То верхом помилки було б.
Бо ставить врівень з унітазом
Міг лише повний остолоп.
Недовго думавши, Горгона
З плити вхопила макогона
І потягла через хребет.
А потім другий… Далі… третій.
Такий удар авторитету
Наносять в спальнях тет-а-тет.


Тепер, втікаючи від неї,
Він був, як кажуть, «на нулі»,
А озирнувшись на «Астрею».
І зовсім ледве не зомлів.
Такої лютої потвори,
В якої в роті навіть чорно,
Арієць ще не зустрічав.
З усіх дірок гадюччя лізло,
А череп лисий хвіст облізлий
Кобили дохлої вінчав.


Лишатись тут – нема резону,
Надія вижити слабка,
Отож вхопив свої кальсони
І дав щодуху дропака.
Чухрав і шляхом, і по шпалах,
Аж п’яти в зад йому влипали,
Від страху нило в животі.
Такої повної поразки
Хоробрий арій ще ні разу
Не зазнавав в своїм житті.


Уже за вигоном, під лісом
Людину вгледів на шляху:
«Ти хто такий, якого біса?
Все говори, як на духу!»
Невже Горгонина засада?
Тож дав чітку команду заду
Про всяк випадок відступить,
Та незнайомець затаївся.
Трипілець краще придивився,
А то Вакула п’яний спить.






Він спересердя попід ребра
Ногою п’яницю копнув,
Труснув за барки так як треба,
Той враз оговтався від сну.
Але, пролупавшись очима,
Заверещав, немов причинний,
І стрибнув, як від сатани.
Напроти нього весь у милі
Стояв живісінький Трипілець,
Та без кальсонів і штанів.


Аж заїкатися від зляку
Почав нещасний Свербигуз,
Смерділо ж так, немов тхоряка
Був за улюбленця у муз.
Не розуміючи нічого,
Арієць вилупивсь на нього,
Вакула ж, як підбитий птах,
Ніяк прочуматись не може
І лише шепіт: – Боже, Боже…
У нього плямкав на вустах.


Та раптом глянувши на себе,
Трипілець зозла сплюнув вбік,
Бо своїм виглядом ганебним
Геть осоромився навік.
Швиденько вскочивши у шмаття,
Аж захлинаючись в прокляттях,
Очкур міцніше затягнув.
Коли ж примчала колісниця,
Горгоні в дар лишив синицю,
А сам у білий світ гайнув.


;
Частина третя


Гудуть вітри над полем Диким –
Вакула з арієм летять…
Донбас розхристано-великий,
На перший погляд – благодать.
Ось тільки всі зустрічні села
Стоять мовчазні, невеселі,
Не чуть ні сміху, ні пісень.
Двори, немов після набігу,
Немов якесь пекельне іго
Занапастило тут усе.


Куди не глянь, чортополохи
Стоять в обіймах будяків
І весь цей безлад анітрохи
Не переймає вже дядьків.
Вони до нього просто звикли,
Самі ж, мов привиди безликі,
(Нормальних стрінеш де-не-де).
На думці лише півлітруха –
Сільського розливу сивуха–
Оце і весь їх трудодень.


Поет з Трипільцем прикотили
До одного з подібних сіл.
Довкілля брагою смерділо,
Аж смог над хатами висів.
Від бабці стрічної дізнались,
Село Микитівкою звалось,
Горілка в кожному дворі.
Зачувши це, поет Вакула
До епілепсії розчуливсь,
Від щастя ледве не здурів.


Вони ходили з дві години,
Минули десь з півсотні хат
І дивина, що не будинок,
Панує в нім матріархат.
В городі тільки молодиці,
Дівки, дебелі, мов телиці,
То тут виглядують, то там.
Старі бабусі теж при ділі,
Сидять на призьбі з рукоділлям
Чи теревенять просто так.



А мужиків ні сном, ні духом…
Лише під вечір у ярках
Зустріли трьох коло сивухи,
Яка, мабуть, була гидка,
Бо тяжко, з муками кривились,
Здригались, корчились, давились:
Її туди, вона – назад
І сморід плив такий смердючий,
Неначе в ній старі онучі
Два роки квасили підряд.


Присіли поряд, привітались,
Торкнулись теми про життя:
Один послав когось подалі,
Ті ж самі в інших почуття.
Біда людська трьома дядьками
В снопи в’язалась матюками:
«Куди не глянь, злодюга й хам».
Якщо казати вже по правді,
Дісталось всім: місцевій владі
І недоторканим «верхам».


Ще довго б ляси ці велися,
Та, як на гріх, «огньом горя»,
З’явились, схожі з чортом лисим,
При зброї три богатиря.
Три войовничо-грізні баби,
В руках тримаючи, хто граблі,
Хто металеву кочергу,
Пішли на гурт незламним строєм,
І ну гамселити беззбройних,
Кого дістали на бігу.


Штовхали, били межи плечі,
Тягли за чуба, хто заслаб,
Їх проводжав липневий вечір
Аж до околиці села,
Де кожна з баб запанібрата
Втягла свого мерщій до хати,
Ще й підмела хутенько слід,
Аби сусідка, стерва суща
Із язичиськом проклятущим,
Не роздзвонила на весь світ.






Таке побачивши, в Трипільця
Аж очі вилізли на лоб.
Для нього, воїна й мисливця,
Тут все в диковину було.
Бо за часів його Аратти,
В ній не було матріархату,
Це неможливо й уві сні.
А тут звичайна молодиця
Б’є благовірного по пиці
І кочергою по спині.


Звідсіль відправилися далі,
До інших сіл і хуторів
І скрізь той самий бік медалі –
Занепад в кожному дворі.
Стожкам, Семенівкам, Дружківкам,
Валкам, Пилипівкам, Петрівкам
Стозлочин влади горло стис.
Усюди так, по всій країні
Село упало на коліна,
Безсиле знову підвестись.


Міста також настільки бідні,
Настільки злидні розвели,
Що їхній вигляд жалюгідний
Чомусь нагадує калік.
В одне з таких, забуте Богом,
Злиденне, скорчене, убоге,
В парші, корості, лишаях
І завернув з поетом арій.
Не місто наче, а примара,
Хоча і поряд битий шлях.


…Глухе, зачуханеОнакве,
Десятки літ лежить німе,
Хіба що жаба часом квакне
Чи хто «шумєлкамиш» задме.
Та раз в генделику пророки,
Втопивши в брагу сонне око,
Уздріли, що звізда зійшла.
В ту ніч Онакве покректало
І разом з доменним металом
Дитину виплеснуло в шлак.






Дитятко теє, поміж ділом,
Було справжнісіньке ракло,
Спочатку пукнуло несміло,
Аж потім голос подало.
Хоча і знали, що непотріб,
Батьки відкрили-таки погріб,
Бо треба ж чимсь накрити стіл.
Дістали сало, смалець, бринзу,
Сметану, мед, копченю різну,
З напоїв – лише спирт-етил.


Цього гостям здалося мало,
Бо святкували і вночі,
Тому, порадившись, дістали
Все, що стояло на пічі:
Просяну кашу, хліб, сивуху,
Коржі, пампелики, макуху
І брага теж була в ціні.
Матнею витер вуса Бахус –
Усе пішло йому на закусь,
Запарка навіть для свині.


Проспавшись трохи, повставали,
Притьмом розсолу попили.
У роті – мов з кошечим калом
Півроку квасили полин.
По тілу трясця на похмілля.
Хоча б ковток хмільного зілля!..
Обличчя – гірші від керзи
І голоси нараз похрипли,
Неначе всіх свинячим грипом
Нечистий за ніч заразив.


Тож не роздумуючи довго,
Без відкладання на колись,
Вхопили дехто в руки ноги
І до сусідів подались.
Знайшли горілку і слив’янку,
Напівготову брагу в дзбанку
І «жигулівського» відро,
Два буряка прив’ялих трохи,
Гнилу морквину вкриту мохом
Та ще якесь-то там добро.






Одні пили, під стіл сповзали,
Тверезі грали з малюком,
Нарешті Янусом назвали,
Благословивши мідяком.
Мовляв, розумний, то прибавить
І не розтринька на забави,
Придурком виросте – проп’є.
Йому вирішувать самому
Молитись богові якому,
Бо так весь білий світ жиє.


… Роки збігали за роками,
Хлопчина ріс, як на дрожжах,
Уже й підкови гнув руками,
Та в голові – суцільний жах.
Високий, жилавий, кирпатий,
Долоні розміром з лопату,
Він гецав містом, наче лось.
До волі потяг очевидний…
Тож відрядити в заповідник
Цього лосяку довелось.


Зміцнивши череп на природі,
Тепер дивився він в оба.
«Повикобенився і годі», –
Сказав собі, як відрубав.
Науки вивчивши знічев’я,
Мав стати вже великим вченим,
Ось тільки притча про мідяк,
Мов шльондра, пестила ночами,
Топила в морі горілчанім,
Не відпускаючи ніяк.


Все геніальне, як відомо,
Лежить в окремій площині
І коли «всі у тебе вдома»,
То зерно знайдеш і в г…ні.
А Янус був мужик нівроку,
Майбутнє теж запало в око,
Можливе терня – в міру сил,
Тому, продавши чорту душу
Й очкур міцніше затягнувши,
Матнею в Київ потрусив.






Пришвартувавшись на Олімпі,
Він озирнувся навкруги:
Навколо повно темних типів,
Напівзлодюг-напівбогів.
То – слуги власного народу,
Їх фах – товкти у ступі воду
Для «незалежної» юрби.
Усі одягнуті із шиком,
В усіх такі жирнючі пики,
Хоч цуценят об кожну бий.


Є серед цього кодла й баби,
Русалки чистої води,
Одні, немов болотні жаби,
А є телиці хоч куди.
Не сором взяти і між люди:
Станок гарнесенький і груди
Ледь-ледь не вискочать з кофтин
І стільки в кожної відваги,
Що можна втратить рівновагу,
Аж до ерекції дійти.


Такий ось розклад «за» і «проти»…
Тож доведеться вибирать:
Чи скніти в сонмі ідіотів,
Чи просто взяти і нас…ть
На їх політику дебільну,
Бо тут щодня до бризків слини
Колотить всяк свої «панти»,
А він, як практик з автобази,
Свою повинен мати «хазу»
І позолочений сортир.


Нараз відчув, не те збуровив,
Він на Олімпі ще ніхто,
А тут – слідкуй за кожним словом,
Аби не стать конем в пальто.
По цьому вилаявсь і спіхом
В щелепу сам собі заїхав,
Мов, не патякай і заткнись.
Якщо все буде чики-чики
І стану знатним чоловіком,
Своє ми скажемо колись.






Не відкладаючи на потім
Початок задумів своїх,
Пообіцяв Едем голоті,
Тузам – державності пиріг.
Сказати чесно, правди ради,
Зібрав достойну він бригаду,
Всі, як один, йому під стать.
Хоча з них більшість – троглодити,
У всіх державні апетити,
Така собі голодна рать.


Тих, що за ними, нижчих рангом,
Теж чорт на гривні замісив
І ці хоч щось урвати прагнуть,
«На стрьомє» держачи носи.
З таким народом жити просто,
Бо призвичаєний до посту,
Але годують і його:
Кому ковбас, горілку, гречку,
Кому кулак за суперечку,
Щоб знав хазяїна свого.


До рук прибравши Схід і Південь,
На Захід лижі нагострив,
Де також є вкраїнський злидень,
Ось тільки зразу не вкурив,
Що там колиска України
І люди з тих, що в рідні стіни
Не допускають бандюка.
І що його москальська мова
Здратує серце гонорове
На кшталт ганчірки для бика.


Огидний край, самі бендери
На кожнім кроці тут і там,
Живуть в придуманій химері
Про власність ший без хомута.
Про гідність їхньої трембіти
І незалежний вільний вітер,
Що обвіває Дон і Сян.
Та бендерюки ще побачуть,
Яке воно життя собаче,
Бо розкладає він пасьянс.






Але у древнім Станіславі
Прокис його авторитет,
Коли він сам себе знеславив,
Іздуру бовкнувши не те.
Якийсь бендерчик недолугий
Вчинив над Янусом наругу,
Перепаскудивши жупан.
Хоча і був без автомата,
Жбурнув яйцем замість гранати,
Ледь-ледь у серце не попав.


В глибокій комі був нетяма,
А може, ще у чомусь був,
Бо у шпиталі лиш отямивсь,
Де і пролежав аж добу.
Півдня обстежували груди,
Торкались пупа вчені люди,
Шукали рану й на плечі.
Хірург пізніш спокійно скаже:
«Все обійшлося без уражень,
І лише брюки обмочив».


Ось тільки наслідки фатальні,
Бо перевтілився в ханжу,
Коли бажаєте в деталях,
Про те опісля розкажу.
А зараз ніколи, пробачте,
Життя у нас якесь собаче,
Не встигнеш дзявкнуть, зразу – «цить!»
І все щоразу шито-крито.
Мені би арія зустріти,
Можливо, він оборонить.


… Він став на бік законів Божих,
Які ганьбив усе життя.
Завмер, мов псюка, насторожі,
Аби не вкрали влади стяг.
Бо ще ніколи штучні Зевси,
Так як і схиблені на сексі,
До благ байдужі не були.
Це повелося ще віддавна –
До тронів клеїлись задами,
Що не відірвешся, болить.






Тепер не ті часи настали,
Обранців Божих, як собак.
І всі повзуть до п’єдесталу,
Що не відіб’єшся ніяк.
«А що, коли зробить обачно
Й Зевеса вибори назначить, –
Майнула думка рятівна, –
Можливо, карта ліпша ляже,
Фортуні колесо підмаже
І щасно виберусь з лайна».


Отож, по задуму і діяв,
Позвав Європу, СНД,
Бо перевибори – подія,
Хай буде так, як у людей.
А сам собі в думках зазначив:
«Нехай ракло якийсь курвячий
Надума тільки обійти,
То я отому гультіпаці
Так надаю києм по с…ці,
Що буде ратиці тягти».


А на Олімпі завірюха,
Баляси-ляси тут і там
І тільки злидень і зачуха
У претенденти йти не став.
Бо в списку бути, треба гроші,
Коли ж у тебе лише воші
Та й ті упроголодь сидять,
Між люди пертись непристойно.
Дай уперед пройти достойним,
У кого все в житті «на ять».


Таких набралося чимало,
Кому Вкраїна дорога,
Хто полюбля не тільки сало,
Ковтне і друга без вагань.
Та що там друга, рідну неню
«В сєрцахотботаєт по фєнє»,
Штурне «под ж…у» за поріг,
Аби ввійти в чортячу свиту,
Яка гуртом під оковиту
Державний їстиме пиріг.






Але коли настала дата
Тих перевиборних змагань,
То всі ці зевсокандидати
Зібрали в поміч навіть срань,
Яка вважалась гірш за бидло,
І хоч без прав, зате осідло
По сміттєзвалищах жила.
А їх тепер в країні безліч
І, слава Богу, ще не щезли,
Отож, цінився й цей баласт.


Якщо ж додати офіційних
Свекрух, сваточків і кумів,
Воскреслих раптом всіх покійних,
Що дружно встали із гробів,
Та ще підкинути до купи,
Кому в той день в’язали пупа
Чи лише рвавсь на білий світ,
То можна вже компонувати,
Хто справді буде вболівати
За найелітніших з еліт.


Народу скупчилося – море,
Що ні проїхать, ні пройти,
Цікаво люду, хто ж поборе
І перестрибне через тин.
Щодо стрибків, то, безперечно,
Це справа досить небезпечна,
Бо можна й бебехивідбить.
Але нічого тут не вдієш,
Прислів’я вчить, мов, що посієш…
Такі закони боротьби.


Суддівством правив Зевс з Росії,
На старті й фініші був він,
Бо перевибори Месії –
Не просто скачки через тин.
Тут треба знать, яким фасоном
І, головне, чиї кальсони
Той одягатиме під спід,
Яким він буде чоловіком,
Куди поверне власну пику,
На згнилий Захід чи на Схід.






Тим часом йшлося до розв’язки,
На старт виходили гравці,
Лунав навколо шабель брязкіт
І дуля мліла в кулаці.
Нехай не всю, а лиш півдулі
Скрутили деякі прибулі,
Але ж скрутили, вона є.
Отож, не все, мабуть, так просто,
Питання ставитимуть гостро
І кожен гнутиме своє.


Прибравши всім відому позу,
В якій шнурують черевик,
Чи копирсаються в навозі,
Від чого кожен з них відвик,
Народні лідери уклякли:
Хто із симптомом переляку,
Що не на того воза вліз,
А дехто з виразом відваги,
Бо перед цим нажерся браги,
Як відчайдушний горлоріз.


Змах прапорцем був, наче постріл,
Немов для пса команда «Фас»,
Свідомість, звужуючи простір,
Не мала часу прозапас.
А тому всі скакали разом,
Себе доводячи до сказу,
До піни з рота й на губах.
Хто обідрав до крові пупа,
Кому встромилась паля в дупу
Чи садонула по зубах.


Отож, у кожного чимало
Було причин напитись всмерть.
Про що їм мріялось, всміхалось,
Враз полетіло шкереберть,
Але усі були готові
Пролити краплю-другу крові,
За батьківщину стать на прю
І лише капосна Горгона,
Задерши ноги на погони,
Здалась російському царю.






Та це був лише перший раунд,
А ще попереду фінал,
Де буде все: і ноу-хау,
І навіть справжній кримінал.
Бо залишилось тільки двоє,
Два майстра брехень і розбою
Тепер зустрінуться в бою:
Уже відомий світу Янус
(Пішов би він кобилі в анус)
І маршал в юбці леді «Ю».


Ось тільки викиньте з макітри,
Що леді стрибати почне,
У неї лише роль арбітра,
Який задарма і не чхне.
На різне інше вона чхала
Нахабно, підступом, зухвало,
За що й прозвали гендлярем.
Тепер у неї за плечима
Банкір з незрячими очима,
У нього «Ю» поводирем.


Під її дудку він і скаче.
Бо Зевсом також хтів би буть,
Хоча помітно, що ледачий,
Та врешті-решт не в тому суть,
Яким налигачем лигали,
І вів один, чи всім кагалом
В ярмо бездумного вола.
Він просто йшов слідом за нею,
Трусив порожньою матнею,
У леді ж був свій власний план.


Ця чортом висякнута дама
Мету поставила собі
Зіткнуть двох лобурів лобами
В безкомпромісній боротьбі.
Але підтримувала свого,
Хто був банкіром і до того ж
Присутні звивини в мізках.
Та й біля скромної хатини
Добряча пасіка за тином,
А мед вона любила – страх.






Оця любов її до меду
(А жерла з хлібом його й без)
Перетворилась на легенду,
Хоч викликала діатез.
Такий надлишок безумовно
Всю сутність ледину гріховну
Із часом геть заполонив.
Подібне декому й не снилось,
Давно б в одному місці злиплось,
А «Ю», на диво, хоч би хни.


Як і раніш, на кожнім кроці
Активний пошук ворогів…
Але не плавають без лоцій
Біля скелястих берегів.
Життя солодке розслабляє,
Воно до лінощів схиляє
І пильність зовсім вже не та.
Тому й не дивно, що проспала
В своїй в британськім стилі спальні
Маневр онаквського хлюста.


Вірніш сказати, диригента,
Який у затінку сидів
І через тамішніх агентів
Підніжки ставив іноді.
На цей раз маршалу з косою
Він придавив хвоста ногою,
Бо протеже торкнувсь її.
Без револьвера і кинджала
Чи він, чи бджоли вперли жало
І той раптово отруївсь.


О, Матка Боска, що тут сталось!..
Для леді це – удар під дих,
Нещасна ледь не помішалась,
Хоча і з гільдії «крутих».
А поміж нападів неврозу,
Щосил підштовхуючи воза,
Як зазвичай, перед коня,
Вона казилася, гарчала,
На всю Європу ковічала,
Мов недорізана свиня.






А той, гармидер через кого
Півсвіту геть розворушив,
Вже наближався до порогу,
Де вся ціна – землі аршин.
Де і чини й посади стерті,
Де не дають хабар в конверті,
Нехай який він там не є,
Де, мабуть, з кожного спитають,
Куди: до пекла чи до раю
Він готував єство своє.


Але той світ – не наша справа,
Для нас важливіший банкір,
Який не хтів чортів пред’яви
І жив всьому наперекір.
Так-так, ще дихав, а обабіч
Стояли з косами дві баби,
І вдень стовбичили й вночі.
Коса у першої віночком
Вкривала черепа шматочок,
В сусідки терпла на плечі.


Цим двом нечистим він потрібен,
Від нетерпіння аж харчать:
Одній – спровадити на дибу,
А другій – знову мед качать.
Остання і переборола.
Слуг понаставивши довкола,
В дверях і в запічку спецназ,
Сама прополюсом поїла,
Масаж робила на все тіло,
Аж до позиву на оргазм.


Як це не дивно, помоглося,
Оклигав хворий і окріп,
Але, пошмигуючи носом,
Почав підозрювать, що влип.
Добряче вляпався в халепу,
Де відіб’ють останню клепку,
Яка вціліла в голові.
Вже й розхотілось бути Зевсом,
Ось тільки грошей повні кейси,
Неначе точки больові,






Щодня нагадують про себе
І навіть сняться уві сні,
У банках їм лежати треба,
А не по вуликах на дні.
Отак міркуючи, зазначив,
Життя стає якимсь курвячим,
Єдиний вихід – в Зевси йти.
Тому, зібравши любих друзів,
Почухав прищика на пузі
І згоду дав долати тин.


Тим часом «Ю», немов скажена,
В страху лишитись «на бобах»,
Бажання помсти м’яла в жменях,
Аж слина кисла на губах.
Включивши мозок на всю силу,
Вона в нім задуми змісила
В пекельний витвір сатани.
Вночі у тин набивши цвяхів,
Ще й навтикала шмаття бляхи
Та інших шпильок скоб’яних.


… Той день почався, як звичайно:
Сусід з кумою в гай чкурнув,
Хтось ранкував за кухлем чаю,
А хто й калганівки ковтнув.
Гаряча молодь з криком «наші!..»
Майданом перла з’їсти каші,
Революційного їдла,
Яке прославлена Параска,
Артрит закутавши в запаску,
Борцям за правду принесла.


Було пожвавлення й на старті
Серед прихильників бійців,
Слова напутні, тости, жарти,
В город сусідній камінці.
Та леді, мов небесний янгол,
Стояла вкляклою під стягом,
Обнявши даль поверх голів.
Вона ще бидлиську покаже,
По стінці наволоч розмаже,
Дай лиш прорватись на Олімп.






В цей час учасники змагання
Уже виходили на старт:
Величний Янус без вагання,
Бо ставку зроблено на фарт.
А той ніколи не підводить,
Коли в твоїх руках колода,
Будь то бура чи преферанс.
Суддя також на його боці,
Партнер надійний, без емоцій,
Тож Зевсом стати вірний шанс.

Бджоляр, одітий в міні-міні,
На леді зиркнув, та – відвіт:
«Будь помаранчово-спокійним,
А я вже все зроблю, як слід».
І тут рвонув сигнальний постріл…
Немов шампур встромили гострий
Спортсменам в дупу, як в шашлик.
На тин удвох, мов на Говерлу,
Двома торпедами поперли,
Аж гази з громом відійшли.


Хоч Янус був помітно старшим,
Аніж прилизаний банкір,
Та він крутіший, він із «наших»,
Бо жив в Донбасі до сих пір.
В колишнім себто Дикім полі,
Зростав на волі і в неволі,
Отож, із тих іще натур.
Він міг сказать: «Ти што, в натурє»,
Міг затопити в пику здуру,
А дужий був, мов дикий тур.


Ввірвавшись в лідери забігу,
На мить оглянувся назад –
Назирці недруг тоскно скиглив,
Немов бджола куснула в зад.
Аж ось і тин, та сил забракло
В останню мить бійцю з Онакво,
Не зміг здолати він його.
З розгону сів на прибамбаси,
Що «Ю» натикала завчасно
З любов’ю серденька свого.







Враз лікарів понабігало,
Діагноз ставлять кожен свій,
А для широкого загалу –
Мов, слава Богу, хоч живий.
Що тут усі ознаки зради
І Янус вскочив правди ради
У кимсь розставлене сильце.
Та коли чесно, перша травма,
А потім ця – то, мабуть, карма,
Бо й тут пов’язано з яйцем.


Допоки штопали, латали,
Писали довгий епікриз,
Заїжджі бабки щось шептали,
«Ю» мордувало взяти приз.
Під самим тином, ставши рачки,
Ця чортом хрещена варначка,
Водночас щедра і скупа,
Граційно вигнула сідницю
Й банкір, ступивши, мов на східці,
По той бік лантухом упав.


… Немов Перун в майдан поцілив,
Розпавсь ураз на два шматка:
Пів-України заніміло,
А пів – рубало гопака.
Рубали так, злітали ноги:
«Панове, вище якомога.
Іще! Ось такечки. Овва!..»
Над головами голі п’яти
Знайомих, тестя, кума, свата
І аж ніяк не голова.

Паршива штука ейфорія…
Підступно тьохка солов’єм
І вже не бачиш, хто жиріє,
А хто вчорашній день жує.
Ти вже не той, ти зовсім інший,
Бо від твоїх бажань і рішень
Залежать підданих права.
Подібне в нас уже бувало,
Коли заради кусня сала
Чабан отаманом ставав.


;
Частина четверта


… Олімп гуде, тут зводять квити,
Старі пригадують борги,
Мов мухи навколо корита,
Уже сидять нові боги:
«Ха-ха! Вам жахітно, тривожно?
Ідіть до нас допоки можна,
Хоч, правда, пасти вам овець,
Якщо, звичайно, Зевс дозволить,
А ні, хапайте в руки поли,
Бо в Україні вам капець!.


А що поробиш, і втікали
Через паркани і тини,
Аж п’яти з ляскотом влипали
Десь трохи нижче від спини.
Ховались в присінках, кошарах,
У монте-карлах, на канарах,
У дідька в запічку жили.
Хто залишився – справи карні,
Найліпше місце в буцегарні
З новітнім сервісом хули.


Тим часом баба коло трону
Вела політику свою,
Це вже справжнісінька Юнона,
А не колишня леді «Ю».
Надійно всівшись коло Зевса,
Вона вхопила в руки весла
І погребла чимдуж сама.
З таким азартом вигрібала,
Ця послідовниця Баала,
Що Зевс, підпивши, задрімав.


Коли ж прокинувся і глянув
Навколо сонним оком він,
Спочатку думав, що це сп’яну
Йому почувсь набатний дзвін.
Ні, не набат, тут щось фатальне,
Для всіх одне, національне,
Біда, як видно, немала.
А в голові думки роїлись:
«Невже, сучара, обпоїла,
Якогось зілля підлила?»



А дзвони б’ють, голосять дзвони,
Деруть по серцю терпугом,
Щось промовляє піп з амвону,
Невже соборує його?
«Ні, ні! Неправда! Я не хочу, –
Вуста налякано белькочуть, –
Хай навіть смерть, але чиясь.
Он хтось конає між Руїни,
Здається, ненька Україна…
Фу-х! Слава Богу, хоч не я».


З презирством зиркнув на дружину:
«Не вийшло, стерво, я живий,
Але ти знищила країну
І Янус був-таки правий,
Коли давав пораду гнати
Під сто чортів тебе із хати,
З Олімпу волоком стягти.
Мовляв, тримати коло трону
Таку прибацнуту персону –
Це значить, людям «гнать панти».


Та, люто блиснувши оскалом,
Як скоче, мов з-під мужика,
Де раптом їй взяли й підклали
Під голусракуїжака:
«Ах, ти ж мурло тупоголове,
Чувал натоптаний половой,
Ти хоча б тямиш, що верзеш?
Та ця твоя банкірська скупість
Мене тримає лиш на супі
І взагалі не має меж».


«У тебе я хожу обдерта,
Між люди соромно ходить,
З одежі цілі лише гетри,
І ті розлізуться за мить.
Те, що було, давно зносила, –
Юнона схлипнула безсило,
Схиливши голову на стіл, –
Який же сором, я – богиня,
А, мов якась жебрачка, гину,
Ще й схудла, наче від глистів.






Щодня підначки й сміх голоти,
Нікчемне бидло, хай їм грець,
Ти можеш їм заткнути рота,
Аби замовкли накінець?»
Так, він повинен щось зробити,
Бо ця Юнона баба бита
І слова проти не скажи.
Але співати дифірамби…
Мужик на поводі у баби,
То лише цуцик, не мужик.


Богиня ждала дар елітний,
Бо як-не-як, а Зевс банкір,
Але олімпський повелитель
Повів себе, мов бузувір.
На другий день він у крамниці
Купив дружині рукавиці,
Строкату стрічку для коси.
Години з дві Подолом швендяв
І додатково в секондхенді
Придбав їй байкові труси.


Наживши криком лише грижу,
Та врешті втюхала собі,
Що, як фанера над Парижом,
Знов проліта на сміх юрбі.
Оскаженіла без прикорму,
Що навіть в роті стало чорно,
Худюща, злюща, мов змія,
Вона блукала по Олімпу,
Було й потиличника вліпить,
Щоб на дорозі не стояв.


Марніли дні, Олімп в судомах,
А тут ще й свідчення нові,
Що у Юнони не всі вдома,
Вірніше, вавка в голові.
Що вже вона в «Свободі слова»,
Що ця богиня гонорова
Безстрашно Зевса проклина.
І кожен раз здіймає бучу.
В своїй енергії кипучій,
Мовляв, не баба, сатана.






Практичний Янус як побачив,
Що захитавсь олімпський трон,
Під нього скік стрибком кошачим,
Немов бандерівець у схрон.
Затамувавши навіть подих,
Лежав, неначе та колода,
І лише хижий блиск в очах
Все ж видавав, що там достоту
Лежить жива-таки істота
З ярмом державним на плечах.


Він взнав про все: вечірки й бали,
Хто скільки випив або з’їв,
Теличок скільки погуляло
Від богорівних бугаїв.
Про себе, звісно, ані слова,
Бо що слова, вони – полова,
І ні туди, і ні сюди.
Тож всі гріхи свої ночами,
Як боголюблячий прочанин,
До «Ю» відмолювать ходив.


Що там було, ніхто не знає,
Яку хто проповідь читав,
Можливо навіть, після чаю
Була там й інша суєта.
Бо десь під ранок у Юнони
Він з цицькой в роті непритомнів
(Траплялась з ним така біда),
А вдень із виглядом покори
Чухрав до Зевсового двору,
Щоб той медку безплатно дав.


Ось так і жив, потрошку хапав,
То тут поцупить щось, то там,
Якщо давали, брав «на лапу»,
А не давали, гарбав сам.
Доїв і Зевса, і Юнону:
Їй, як у сповідь, напівсонній
Розповідав про Зевса все.
Йому про неї вів нотатки…
А як? Покірливе телятко,
Що не кажи, дві матки ссе.






Та «Ю» за дії на два фронти
В черговий Янусів прихід
Його назвала мастодонтом
І чаплію пустила в хід.
Спочатку нею досконало
Йому хребтину підрівняла,
А далі, теж без зайвих ляс,
В пориві сили молодої
Чавунною сковородою
З любов’ю ребрами пройшлась.


Дволикий, дарма, що великий,
(Із тих, що звалять і бика),
За кожним вдаром тяжко гикав,
Даючи з двору дропака.
Але боги, вони безжальні,
Коли плюндрують їх скрижалі,
Те, що священним є для них.
За цю нечувану наругу
Під меч ідуть не тільки слуги,
А навіть «парні із блатних».


«Дворняги, вихрести махрові,
Усі продажні, всі гнилі.
Єдиний шанс – «Свобода слова»,
Де Савік Шустер начолі, –
З таким твердим переконанням
Богиня вимилася в бані,
На череп вклеїла косу,
І в темінь вилупивши очі,
Захвостолупилащомочі,
Аби на гаяти часу.


Що значить шустерська «Свобода»?-
Притон, де мелять язиком,
Де є можливість принародно
Когось назвати віслюком.
В ній всі, до крайнощів, відверті
І чешуть лише проти шерсті,
Шкребуть, буває, до кісток,
А тому збуджену Юнону
Зустріли не як віп-персону,
А як найгіршу з невісток.






Найбільш серйозним опонентом
Був пан із пикою сича,
Колись давно, іще студентом,
Цей тип історію вивчав.
Але якось на думку спало,
Що краще бути коновалом
(Любив угорське сало-шпік),
А тому він усім на подив
Ще й дисертацію скуйовдив –
«Веткомпас мій для профкалік».


Хоча і сам був профкаліка,
(У нашій владі є й такі),
Він в праці дещо накувікав
Про свиноматок і хряків,
Про свинаря і свинопаса,
Як написать – «вода» чи «вассер»,
Чи не писати взагалі.
При цьому з гордістю зазначив
Й не просто так, а однозначно,
Що рід веде свій од ріллі.


І вір – не вір, знайшлися лохи.
Взяли «Веткомпас», аби вів,
Та свині майже всі подохли
На вченій базі кормовій.
Коли ж звернулися до нього,
Притьмом упавши прямо в ноги,
Порадив ставити компрес,
А сам з мішком рекомендацій
І кимсь придуманих реляцій
Чкурнув в міністри МНС.


Та окрім нього у Юнони
Був ще один антигерой,
Теж претендентка на корону,
Не баба, справжній геморой.
Давно колись, «воврємяоно»,
Вона служила «Регіонам»,
Та віри їх не сприйняла
І два контужені дебіли
Хвоста дверима їй відбили,
Коли лишала їхній клан.






З тих пір вона вела начало
Якихось вірувань своїх,
Щось вошколупилась, гарчала,
Мов підхопила де-то бліх.
В народі кажуть, що до злоби
Бува не всяк придатний бобик,
Тоді у пса рубають хвіст.
Коли ж зробити це у суки,
То, мабуть, злішої тварюки
Не бачив навіть сатаніст.


Можливо, хтось колись наврочив,
Бо в різних шоу кожен раз
Притьмом запінювалась жовчю,
Мов нападав на неї сказ.
Завжди буквально сатаніє,
Коли реальність бавить мрію
В особі «Ю» кусати БЮТ.
А тому доктор богослів’я
Аж зеленіє від безсилля,
Коли їй гавкнуть не дають.


… Вогонь був щільним, перехресним,
В Юнону цілили оба:
Безхвоста – та лайном словесним,
Свинар ледь власним не попав.
Та як-не-як, вона людина,
А шоу дивиться родина,
Тож свинство двох оцих нікчем
Стояло їй поперек горла
І хоч вона їх брех відторгла,
Все ж викликало дикий щем.


Юнона вся була на зводі,
На бойовому, як в бою,
Отож, чіпати далі – годі
І це відчули в леді «Ю».
Вона богиня, хоч опальна.
Спустити б зараз все на гальмах,
Тим більш, вона – почесний гість.
Але колишня журналістка
Із тих, що гавкають за кістку,
Також задерла лисий хвіст.






Щось ремигнувши замість вступу,
Зригнувши жовчі кварту аж,
Кореспондентчиха підступно
Притьмом пішла на абордаж.
Отут богиню і прорвало,
Вона відкинула забрало,
Встромила в крижі кулаки
І, крикнувши на допомогу
Таку-то мать і навіть бога,
Пішла, як кажуть, «у штики».


Вступивши в бій, вона хутенько
Врага схопила за кадик:
«Ти, політична імпотентко,
Іди-но, курвисько, сюди!
Відкрий баньки свої булькаті,
На кого, стерво, «бочку катіш»
Чи переплутала рамси?
Та я тобі за цю наругу
Такої дам, що ти, паплюго,
Нужду справлятимеш в труси.


Я відучу тебе від звички
Мене ганьбити кожен раз.
Оце тобі за істеричку,
А це – завдаток за сарказм!»
Вона гатила кулаками,
Допомагала носаками,
Підбор вганяла прямо в пах.
Таке дивитися – непросто,
Тож свинаря і куцохвосту
Опанував тваринний жах.


Від того жаху, вкритих потом,
Їх кидонуло в дикий шок,
Неначе хтось їм в пельку оптом
Напхав полтавських галушок.
Він геть знімів, баньками лупав,
Смердючий газ виходив з дупи,
На вигляд – справжній напівмрець.
У неї теж якогось біса
М’ясистий пригузок трусився,
Немов різдвяний холодець.






Що було б далі, невідомо,
Яким би справді був фінал,
Якби хтось «Ю» не повідомив
Про закордонний кримінал.
Її міністр, глава ментури,
Дурне дитя номенклатури
В німецький сів аеропорт
І там в очікуванні рейсу
Відчув, мабуть, себе за рекса,
А отже, з правом на комфорт.


«Прошу надать мені комфорту
Що тут за хамський полігон?
Та як це так, в аеропорті
Не знайдеш навіть самогон?
Та не комусь там, а міністру…
Де тут генделики чи бістро,
В печінку, в душу вашу мать?
Чого баньки повилупляли,
Хоч шнапсу дайте з куснем сала,
Бо в мене труби вже горять!


Його чемненько попід руки,
Мовляв, гуляйте вальсом, гер,
Він спересердя щось там мукнув,
Під ноги сплюнувши, розтер,
Оглянув двох поліціянтів
(Порядку їхнього гарантів),
Надувся, наче той індик,
І, не говорячи ні слова,
По-міністерськигонорово
Обом під око зацідив.


… Зачувши це, Юнона швидко
У ступу стриб і на мітлу:
«О Боже мій, якого дідька
Він знову виставивсь на глум!
Якби ж собі, всьому Олімпу
Удару завдано цим типом,
Та ще куди, під самий дих.
Чорти б його навпіл роздерли.
Чого його туди заперло
До псевдоаріїв рудих?






Вона неслась, немов скажена,
Усе з путі втікало геть,
А хтось із янголів блаженних,
Не встигши, гепнувсь шкереберть.
Ще двох чи трьох вона мітлою,
Укривши всякою хулою,
Змела в міжзоряний кювет.
Та що вони, самому Богу
Ледь на наїхала на ногу,
Пом’явши ступою кашкет.


Творець не був би, певно, Богом,
Якби чекав на чийсь наказ,
Тож, не питаючись нікого,
Негайно викликав спецназ.
Перстом вказавши на втікачку,
Він вийняв шмайсер із заначки,
Віддав від опеля ключі:
«Гадаю, справитесь, вас троє,
Не бийте з табельної зброї,
Із цього шмайсера мочіть».


Круті архангели – в машину,
Один із них натис на газ
І завищали єврошини
На віражах космічних трас.
В гарячім запалі погоні,
Та ще в чужому регіоні
І в’язи можна геть скрутить,
Але в собі Юнона певна,
Вона богиня недаремно:
«Побачим ще, кому кранти».


… Мітла і ступа ще з дитинства
У неї спадком від волхвів,
Бо в цьому світі повнім свинства
Не час здавати їх в архів.
Та й кров відьмацька булька в жилах…
Бувало навіть, ворожила
На гущі кави чи воді.
Тепер, втікаючи з ганьбою,
Мела мітлою за собою,
Щоб не залишити слідів.






Спецназ, до відома незнайків
З числа домашніх глевтяків,
Не лише тільники і майки
Смугасті, як у моряків.
То є хорти з чудовим нюхом,
Такі ж набридливі, як мухи,
Не знаєш, де й коли кусне,
А вже космічний, то команда
Реально з ознаками банди,
Якій і небо затісне.


Отож не дивно, що Юноні
Невдовзі всілися на хвіст,
Та що для неї перепони,
Коли затриманий міністр!
Їй все до біса остогидло,
Хай і небесне, але бидло
Її, богиню, вводить в гріх:
«Ви, закодовані нікчеми,
Я досі з вами була чемна», –
І з люттю плюнула на них.


Коротка черга прямо в ступу,
Пробитий наскрізь фюзеляж:
«Ах ви, козли, та болт вам в дупу»
І крутонула на віраж.
В спецназі, ясно, хлопці биті
І теж, мабуть, не ликом шиті,
Загнали «Ю» в небесний яр.
Один сказав: «Лові-ка пулю»,
Та получив під носа дулю,
А ступа щезла межи хмар.


Останні три години льоту
Пройшли без будь-яких проблем
І лиш на самому підльоті
Юноні знову стало зле.
В краю німецького порядку
Вела вже ступу на посадку,
Коли почувсь міністра крик.
«Ю» тигром вскочила до зали,
Але їй ввічливо сказали,
Що пан кудись безслідно зник.






А той настільки вліз в халепу,
Настільки хміль його здолав,
Що втратив геть останню клепку,
Якщо вона колись була.
Він вже волав: «Пробачте, друзі!
Пустіть, фашисти товстопузі,
Не причиняйте мені біль!
Та я, козляри, вашу маму
І вас усіх разом так само…
Щоб знали, хто я і звідкіль.


Ви що, забули сорок п’ятий,
Як полетіли сторчака?
Як салом змазуючи п’яти,
Від нас давали дропака?
Скажу вам прямо, щоби знали,
Ви, недоношені гевали,
Тут рідний дід мій воював.
Він ночував у пані Гретхен,
Та й поміж інших фрау й медхен
Аж сорок днів жеребцював».


… Сучасний німець – він культурний,
В театри ходить і в кіно
І не гамселитиме здуру,
Хіба діймуть до печінок.
Отож, мабуть, і їх дістало
Нахабне «чмо» із п’єдесталу,
А щоб принадно не було,
По спині чоботом маршірен,
А ребра так відмасажірен,
Смердіти навіть почало.


Та в німця справа гігієни
Завжди займа передній план,
В їх орднунг входить і таємно
Вліпить під око гутенбланш.
А потім хоч-не-хоч скупають,
Ба, навіть патли обкарнають,
Якщо там гниди завелись.
І все це лагідно, культурно
Під кодом абревіатури,
Тим більш, коли ти важний гість.






… Так ще нікого не купали,
Їх орднунг був на висоті,
Бо в них в гостях не хто-попало,
А гер міністр усіх ментів.
Вода зі шланга, наче крига,
В кімнаті мийній холодрига,
Неначе ти попав у «МОРГ».
Так що від сервісу такого
Усе посиніло у нього,
Та ще й сказали, мили в борг.


Він після всіх цих екзекуцій
(Ти, пане-брате, вір-не-вір)
Дрижав, неначе панський цуцик
В морози випхнутий надвір.
А далі, схожий на припадки,
Був біг на місці і зарядка
Із присіданнями і без.
І його лайка: «Доннерветтер!
Віддай мені, мурлюго, светра,
Невже не видно, що я змерз?»


Гарчав, мов пес, щось там доводив
Про власну цінність і права,
Божився всім набити морди,
Мов, компенсацію давай:
«Кальсони теж віддай, бо, схоже,
Ще п’ять хвилин і відморожу
Свій чоловічий арсенал.
І відпустіть, бо буде гірше,
Мій адвокат на вас напише
У міжнародний трибунал.


Я вам влаштую другий Нюрнберг,
Передавлю, неначе мух,
Або згною по євротюрмах».
Хтось дав під дих і він потух.
Його поглинув повний морок,
Оклигав, звісно, та не скоро,
Калган від болю аж гуде.
Все тіло зводили судоми
І невідомо, де свідомість
Чорти носили цілий день.






А далі все, немов в тумані,
В якомусь дивнім напівсні.
Його тягли уздовж парканів,
Як після обмолоту сніп.
Мабуть, не вірилось достоту,
Що він не вартий обмолоту,
Бо все було, як на току.
Та врешті їм і це набридло
І, охрестивши швайнебидлом,
В баюру вкинули якусь.


Він віднайшовсь аж другим ранком,
Коли Юнона, втерши піт,
Після добрячого сніданку
На ступі вершила обліт.
З-під сивих хмар вона уздріла
Його, лежачого, мов брила,
А вигляд… вигляд просто жах.
Кальсони спущені до ратиць,
Увесь в синцях від вдарів палиць
І, мов чортяка, в реп’яхах.


Рвонувши кофточку на грудях,
Лайнула матірно когось
І поклялася: «Сукойбуду,
Коли не вивезу його!»
Ледь не зірвавши собі пупа,
«Ю» затягла міністра в ступу,
Бо й справді був, неначе сніп,
А потім, давши ступі газу,
Від порчі сплюнула три рази
Й чимдуж чкурнула на Олімп.

;
Частина п’ята


Тим часом арій аж змарнілий,
Неначе виснажений птах,
Вітрам напнувши ще й вітрила,
Носивсь по селах і містах.
До хат заходив і в квартири…
І зрозумів, країна – тирло,
А весь народ – худоба суть,
Який у цьому чорториї
Зо дня на день даремно мріє,
Що врешті пастись поженуть.


Від люті губу прикусивши,
З вогнем недобрим ув очах
Трипілець був не здатний більше
Лишатись в спостерігачах.
А тому вибрав шлях на Київ
У родове обійстя Кия
На крутоберезі Дніпра,
Де ще до того сотні років
Аратти славної пророки
Молились щиро богу Ра.


Канчук свистів, повітря різав,
На шмаття спини рвав вітрам,
Вакула ледь встигав мармизу
Ховати від можливих травм.
Від тої дикої гонитви
Йому хотілося завити,
Настільки жахітно було.
Уже й не тямив, що він робить,
Ледь до дитячої хвороби
У нього діло не дійшло.


Але Трипільцю не до того,
В якому стані Свербигуз,
Його думки обсіли многі,
Бо гору брав здоровий глузд.
А він йому товкмачив стиха,
Що помста зверхникам – не вихід,
Їх, наче гною, ти – один.
І скорш за все, тебе у тайні
Десь ув асфальті закатають,
Прибравши разом всі сліди.



Так розмірковуючи, арій
Для себе вирішив уже,
Хоча й не сам, Вакула в парі,
Не пертись тупо на рожен.
Пан віршомаз в своєму чині –
Це зайвий рот у нього нині,
Або сверблячка під хвостом.
На прю ставати треба скопом,
А не з поетом-остолопом.
Бо й батька легше бить гуртом.


Тим часом, доки він вагався,
Допоки рішення приймав,
А Свербигуз сідлав Пегаса,
(Хоча і знав, того чортма),
На обрій виплив стольний Київ,
Увесь під злотом бовваніє,
Мов наречена під вінцем.
Куди не глянь, церковні бані,
В церквах попи у важнім сані
Стоять духовним острівцем.


Співають Господу осанну,
До нього подумки на «Ви».
Усе, здається, по Писанню,
Ось тільки з присмаком Москви,
Що здавна краденим гендлює,
Помісну згадуючи всує,
А «патріарх всія Русі»
ОкадеБешений Кирило,
Простерши воронячі крила,
Уже й на горло бідній сів.


Цього не знаючи й дещиці,
Трипілець скрив в густих кущах
Всіх трьох вітрів і колісницю,
Щоб не стирчали на очах.
А сам, Вакулу прихопивши,
Де ходом транспортним, де пішим
Маленьким гуртом з двох осіб
В столичні вулиці й проспекти
Аратти давньої адептом,
Не поспішаючи, погріб.






І тут так само, як і всюди,
-Напівживі, напівмерці –
Блукають закутками люди,
Скоріше, схожі на старців.
Відсутня думка, вбита мрія
І навпаки, Олімп дуріє,
Від жиру сеча в мозок б’є.
Дніпра і того манівцями
Укрито штучно острівцями,
Де кожен з них гніздечко в’є.


В одне таке з «крутим» причалом,
Човном здолавши шир ріки,
Вони і причимчикували
Не попереджені ніким.
Суденце скривши під вербою,
Перезирнулись між собою,
Мовляв, куди нас чорт заніс,
І спроквола, немов вельможі,
Пішли до брами в огорожі,
За вітром тримаючи ніс.


Така розумна осторога
Якраз не зайвою була,
Бо в цім гніздилищі залога
Охороняла сон ракла,
Який вважався богорівним,
Жив на доляри, а не гривні,
Своїм затаєним життям,
А всю дрібноту, як Вакула
Разом із арієм прибулим,
Сприймав не більше як сміття.


А тому й зустріч відповідна:
Дали гостинця з двох рушниць
І, що вже зовсім очевидно,
Спустили псів, мов на п’яниць.
Після подібного прийому
Обом, забувши вмить про втому,
Прийшлось завдати стрекача.
Отож, від брами так летіли,
Що тільки п’яти ляпотіли
Об критий мармуром причал.






Трипілець, стрибнувши у човен,
Аж тільки зараз зрозумів,
Що острів цей злочинців повен
Та любих друзів і кумів.
Вони ж з Вакулою обидва
Тут не що інше окрім бидла
І так потрібними були,
Як п’яте колесо у возі
Чи гість незваний на порозі
Або в обід з клопа балик.


В Криму і то його сприймали,
Як славних пращурів посла,
Хоч також було спроб немало
Перетворити на вола.
Він чухонув себе за вухом:
«От йолі-палі, невезуха,
Ну, гад, справжнісінький облом.
Всього в житті моїм бувало,
Але щоб псюрняву цькували…
Такого зроду не було.


Ні, це, мабуть-таки, занадто
(Два добермана вже в човні),
Я огризатись також здатний,
Ви ж насточортіли мені».
Заклекотівши гнівно орлом,
Вхопив переднього за горло
І вмить кинджалом порішив,
А налетівшій другій тварі
Зламав хребта одним ударом
І з люттю кинув в комиші.


«Рятуй страждальців, батьку Дніпре,
Супротив течії облиш,
Пережени попутним вітром
Під берег човника хутчіш», –
Вакула з арієм щосили
В Славути помочі просили,
Водночас веслами гребли,
На кров стираючи долоні,
Аби подалі від погоні,
Хоча і стомлені були.






Дніпро не стримався, розчуливсь –
Трипілець молиться йому,
Чий голос води його чули
Тисячоліть із п’ять тому.
Підвівшись важко з свого ложа,
Він хутко течію стриножив,
Зв’язавши вусами їй біг,
А потім з Півночі Борея
Позвав на поміч у Морфея
І в човен сонного ще впріг.


Втікач поглянув на старого
І сльози хлинули рясні:
«Яке ж то хворе тіло в нього.
Що ж ви, скоти, зробили з ним?»
Схилившись низько у поклоні,
Набрав води долоні повні,
Поцілувавши, відсьорбнув:
«Спасибі, Дніпре, що не видав,
Бо правди, батьку, діти ніде,
Один іду на Сатану».


Борей тим часом тихо рушив,
Знічев’я хвилі рахував,
В Трипільця ж стан – неначе душу
На дні Славути поховав.
Та й сам він був, неначе мертвий,
Хоча й продовжував уперто
Веслом товкти загривки хвиль.
І лиш покраяного серця,
Не розумів, якого греця
Не відпускав пекучий біль.


Підпливши, кинулись у лози,
Сховали човен на колись
І вже Андріївським узвозом
До центру міста подались.
В якомусь закутку в підвалі,
Мабуть, добряче харчували,
Бо смачно пахло за версту,
А тому довго не вагались,
Спустились вниз на п’яний галас,
Де чадів Бахус на посту.






Тут панував хмільний гармидер
(Високі гості гірш бомжів).
Пили, хто з келихів, хто з відер,
А дехто прямо із діжі.
Усіх мастей зібралось панство,
Представники і хамства й чванства:
Проф.-ф-фесор, кілер, олігарх,
Малі й великі урядовці,
Яких, мов бліх, на кожнім кроці,
З освіти ж – сам псевдоПлутарх.


«Усі вони – то наша влада,
Хоч і лайно, зате своя.
Он, бач, значок «Верховна Рада»
На грудях в декого сія, –
Таке говорячи, Вакула
Шепнув арійцю, щоб не вчули,
Та ще і злякано чомусь, –
Прошу, поводься обережно,
З твоїм характером бентежним
В халепу вліземо якусь».


Він вів товариша за руку
Крізь стіну диму цигарок
Під цокіт в танці закаблуків
І писк оголених дівок.
В обох в кишенях ані гривні,
Бо там давно гарцюють злидні
І не позбутись їх ніяк,
Але поетові відомо,
Що у такому ось дурдомі
Поїсти можна й на дурняк.


Дістались зрештою до столу.
На ньому ж… Боже, як на гріх,
На срібних тацях різносоли
Дивились лагідно на них.
Тяглась горілка з поцілунком,
Таким солодким – жаром шлунки
Гаряча хвиля обдала.
А ще ямайський ром в півлітрах
Й баварське пиво у макітрах
Із етикеткою «Deutschland».






І претендентів… ну, нікого,
А їсти кожен так хотів,
Що, не роздумуючи довго,
Притьмом попадали за стіл.
У нас без чарочки – не можна,
Без огірочків теж негоже,
А далі… Далі понеслось.
Хапали все і так рішуче,
Що через час живіт замучив
І ледь мороки не стряслось.


А тому, хоч і неохоче,
Зробить рішили передих.
Трипілець, вилупивши очі,
Шукав дівчаток молодих.
У Свербигуза інша думка,
Поміркувавши, він дотюмкав,
Що тут новини можна взнать,
Тож прислухався до розмови,
Яку вела якась корова,
По її виду, також знать.


Два співбесідника дивились
На неї відданіш собак,
Ковтали репліки, як милість,
Хоч тим ціна була – мідяк.
Вакулі все це вже набридло,
Він хоч і був у ранзі бидла,
Та інтелектом гору брав
І міг всім цим аристократам
Із повним правом показати,
Де пришивається рукав.


Рукав, звичайно, річ серйозна,
На те і зветься рукавом,
Але коли хтось надто борзий,
Тоді надійніш кулаком.
Якраз в той час, коли в поета
Назріла думка їх поперти
І знову сісти до їди,
До зали кроком сюзерена,
Чимсь дуже схожий на вареник,
Зайшов відвідувач один.






Він підійшов до розмовлявших,
Їх не питаючись, присів,
Мабуть, знайомий, не інакше
І, швидше, також із тузів.
Та й не простеньких, не мамула,
Бо враз ораторка заткнулась,
Зліпивши вірність на лиці.
А два вже згадані ярижки
Ті й зовсім зразу так принишкли,
Мов коло сірого зайці.


О, це було уже цікаво,
Вакула вуха нагострив:
«Яку ж ти виставиш пред’яву
Цій чортом вінчаній сестрі?
Бо, видно, й сам із того ж тіста
Чи просто родичі з нечистим
(Взяла б вас трясця всіх разом).
Чого ж мовчиш ти,сучийсину,
Скажи хоч щось, коли людина,
Мені послухати резон».


А той, хильнувши чарку-другу
Й пославши слідом каплунця,
Пустив ще й глечика по кругу
І врешті-решт пообіцяв,
Що Крим відійде до Росії,
Мов, українці розбрат сіють,
Нікчемні в гонорі своїм.
Він горлопанив досить жваво,
Що Україна не держава –
Смішна пародія її.


Коли патякання харциза
Поет нарешті розібрав,
Його пробила справжня шиза,
Бо упізнав цього кнура,
Нахабне хоркання якого
Не дивувало вже нікого,
Хоч збиток був і не малий,
Та ще й один з персон нон-грата:
«Чому ж такого супостата
Іще менти не замели?»






Вакула гнівався все більше:
«Що там верзе цей дурогон?» –
І грізний вид арійця лише
Держав на прив’язі його.
Нарешті вибухнув, не втримавсь,
Він шпетив прозою, без рими,
Не ідучи на компроміс:
«Послухай, йолопе Затулін,
Давно ти нюхав добру дулю,
Та щоб іще під самий ніс?


Ти тут варнякав щодо Криму
І Севастополь спом’янув,
Чи хрін попутав із дверима
І б’єшся в стіну кам’яну?
Мені, зізнатися, до ж…пи,
Який в твоєї жінки клопіт,
Коли і з ким іде в кущі.
У нас, як що, стрибають в гречку,
Бо то є справи молодечі,
Тож їжте в себе ваші щі.


Не суньте носа в нашу миску,
Бо за нахабство ми завжди
Зумієм хряснути по писку,
Не спокушайте до вражди.
Не забувайте, як на Тузлі
По саму ріпицю загрузли
В болото власних зазіхань,
А може бути навіть гірше,
Про це подумай, пане, ліпше
І не доводьте до гріха».


Трипілець аж роззявив рота:
«Ну і Вакула, ну, завдав.
Воно і вірно, ця сволота
Веде себе, немов орда».
А ті, про кого йшлася мова,
Таки, мабуть, були у змові
І, не кобенячись того,
Гуртом поета повалили
(Корова навіть зверху сіла)
Та ну гамселити його.






Тут арій збив якогось типа,
В щелепу іншому вліпив,
Та так, що той в осадок випав
Й квиток до Господа купив.
Корова, вирвавшись із бійки,
У рвану кофту вклавши дійки,
Заковічала: «Наших б’ють!»
Моментом збіглись комуняки,
Регіонали, гультіпаки,
Не бились лише хлопці з БЮТ.


Трипілець був твердої вдачі,
Тож духопелив всіх підряд,
Віддавшись битві без остачі,
Аби прикрить Вакулин зад.
Вділивши крайнім на горіхи,
Вказав поетові на вихід,
Мовляв, чухрай, не заважай,
А сам вхопив якогось храбра
Своєю лапою за зябра
І під кадик підніс ножа.


Все кодло аж отетеріло,
Застигло, наче холодець,
Лиш опромінювали рила
Кривава юшка чи синець.
А винуватець, взявши бранця,
Під сплески бютівських овацій
І їхні крики: «Заколи!»
Спроквола вибрався назовні,
Подалі від чортів сановних,
Що й досі в шоці ще були.


Уже на вулиці змістовно
Вліпив захопленому в дих,
Той, блювонувши безумовно,
Миттєво й надовго затих.
Цим бевзем двері приваливши,
Він, не затримуючись більше,
В якийсь провулок дременув
І лиш за декілька кварталів
(Хоча те все – уже деталі)
З поетом змиленим зіткнувсь.






Вони блукали по столиці,
Як два старих бродячих пса,
Поет мугикав стиха Гриця
І десь під копчиком чесав.
Трипілець, збитий з пантелику,
(Бо тут нерівність превелику
В суспільство вносять, як закон)
Вдивлявсь країні прямо в очі
І розумів – великий злочин
Людей арканить у полон.


Вакула, зиркаючи скоса,
Арійця часом не взнавав,
Той все частіше хнюпив носа,
Аж засріблилась голова.
Про що він думав – невідомо:
Чи нудьгував за рідним домом,
Чи їла ще якась іржа,
Та виглядав орлом старезним
І лише погляд блискав лезом
Його арійського ножа.


«Навіщо, серце, б’єшся в грати,
Навіщо кров’ю облилось?
Ти ж із Священної Аратти,
А тут сучасність, чому млость
Тебе удавкою здавила,
Яке тобі до того діло,
Що в Україні чорні дні?
Хоча, коли відвертим бути,
Страждать, реаліями скутим,
Не дуже солодко й мені. –


Отак, зануривши в задуму
Всі болі серця і себе,
Шукав коріння того глуму,
Що українцю гне хребет.
Шукав усюди й не знаходив, –
Чому товчуть у ступі воду,
Коли для того є зерно?
Чому завжди лиш тільки круки
Беруть в свої кігтисті руки
Святе державності стерно?»






… Блукання, хай і вряди-годи,
Яким безцільним не було б,
Але кудись-таки приводить,
Хоч ти «цабе» кричи, хоч «цоб».
Так само вийшло й цього разу,
Поет, викручуючи в’язи,
Угору зиркнув й остовпів –
На домі, де Верховна Рада,
Хтось написав «Верховна Зрада»,
Та ще й знак оклику вліпив.


Арієць теж у той бік глипнув,
Баньки, не вірячи, протер,
Та ще й щелепу брезкло випнув,
Як найсправжнісінький фрондер.
В його житті бувало всяко…
Та в нашій грамоті ніякий,
На букви навіть не дививсь,
А гнівним поглядом буравив
Вкраїнський прапор, котрий браво
Проткнув флагштоком синю вись.


Тризуб горить від позолоти
В промінні сонячного дня,
Ось тільки прапор синьо-жовтий:
«Хто колір місцем поміняв?»
Вродившись в Сонячній Аратті,
Арійський вождь і знать від знаті,
Пізнавший все: і ад, і рай,
Вбачав на стягах жовтий колір
Не як пшеничний лан у полі,
А як тепло самого Ра.


Тому і звуть жовто-блакитним
І то найбільший Божий дар,
Тисячолітньо-заповітний,
Де в синім кольорі – вода:
«А цей,.. а цей!.. – аж похлипнувся,
Сіпнув нервово сивим вусом,
Сльозу стираючи з ланіт, –
Не знять Вкраїні з ніг вериги,
Бо догори все стало дригом
З її уявою про світ».






Куди іти, кого питати,
Кого карати за свій біль?
Як розшукати супостатів
І скільки їх: один, артіль?
Поета хапнувши за барки,
Трипілець так на нього гаркнув,
Що той від страху навіть змок:
«Скажи мені, служитель музи,
Якщо ми ще з тобою друзі,
У кого стався цей заскок


Змінити кольори місцями!..
Який придурок це зробив?
Чи він відбувся лиш синцями,
Чи сам повісивсь од ганьби?»
«Вже двадцять літ з тих пір минуло, –
Сказав, прочумавшись, Вакула, –
Коли наш перший Президент
Чи то учадів, чи з похмілля,
Але рішився на свавілля,
Як політичний імпотент.


Народ про те не мав і гадки,
А хитрий лис на те і лис,
Усе зробив, аби нащадки
Не звинуватили колись.
Тож не один, ДЕМОНОкрати,
В законах Всесвіту кастрати,
Не здатні бачити углиб,
І разом з ними псевдовчені
Під час пиятики, знічев’я
Цей злочин скоїть помогли.


Ось тут це кодло й засідає,
В цих стінах їхній пантеон.
Я не каратель, та бодай би
Усіх прибрав старий Плутон».
Останнє арій вже не слухав,
Чубисько кинувши за вухо,
Загнув трипільським матюком
І розлютований нівроку
Почортував рішучим кроком
До входу в названий дурдом.






Та лиш ввійшов до вестибюлю,
Як двометрове дитинча
Таку підкинуло пілюлю,
Аж заіскрилося в очах.
«Ні, друзі, ви мене дістали.
Що б вам зробить, аби відстали, –
Сказав, хапаючи ослін, –
Оце вам здача, сучідіти!»
Об двох ретельно ноги витер,
А два приклеїлись до стін.


Опісля, вже без перешкоди,
Піднявся сходами туди,
Де політичні антиподи
Давили кріслами зади.
Присівши чинно у партері,
Він подививсь на репортерів
(Тут лиш вони були в трудах),
Як не крути, а в цій будівлі,
Мов бугаїв на відгодівлі,
Нардепів скупчилась орда.


І хоча розумом миршаві,
Та кожен зна, що він нардеп,
А Україна, як держава,
Без нього просто пропаде.
Отож за неї справжні війни,
Змітає влади владний віник:
Сьогодні цю, пізніше – ту,
Ніхто не може толком знати,
Як він зустріне світле Завтра,
Чи під щитом, чи на щиту.


Та є любов, вона нетлінна,
В очах від неї каламуть,
А ще коли чиїсь коліна
У томній дрожі ласки ждуть!..
Тоді і зовсім «всьо до фєні,
Пєрєд тобою лішколєні
І восхітітєльность груді».
У їх запрошенні німотнім
Така розпука і самотність,
Тож як залишити в біді?






Якраз був день політ баталій,
Але займались чортзна-чим,
Різноманітні тралі-валі
І те, що зветься в них «торчім».
Он хтось, мугикаючи Гриця,
Поліз сусідці під спідницю,
Можливо, й сам не зна, чому.
А та, нездатна на супротив
І власну похіть побороти,
Подібне робить і йому.


В сусіднім секторі щось інше,
Хоча і є у чомусь збіг,
Там табориться псевдобільшість,
Або, так звані, голубі.
Між лав хмільних епікурейців
І жирнозадихасмодейців
Нормальних видно де-не-де,
Та й ті, частково напівп’яні,
Мудрують власні бізнес-плани,
Не зафіксовані ніде.


Ще трохи далі група вчених:
Два кандидати, докторант,
Три академіка нікчемних
І коло них бундючний франт.
Добродій, певно, із достатком,
Якщо на ньому лиш краватка
Ціною в кілька сот «ує»,
Можливо навіть, що філософ,
Бо впер по лікоть палець в носа,
Неначе думку дістає.


Трипілець, дивлячись уважно
На цей страшний Армагедон,
Для себе подумки завважив,
Що тут не Рада, а притон.
Навряд чи можна якимсь чином
Зустріти справжнього мужчину,
Бо майже кожен шлюха й тать,
Завжди настроєний охоче
І якомога подорожче
Себе і голос свій продать.






Але й трибуна не порожня,
Якийсь бурмило глотку рве,
Мов, любі друзі, так не можна,
Хай і Вкраїна поживе.
Цьому нетязі досить скоро
Вліпили в око помідором,
Заткнули пельку огірком,
А два донецьких нувориша
Стягнули вниз, попутно вкривши
Триповерховим матюком.


А потім все навкруг змішалось
У мордобої двох сторін,
Баби надсадно верещали,
Неначе свині з-під кнурів.
Позафракційні, праві, ліві,
Старі нардепи і сопливі,
Мов обпилися дурману.
У цьому місиві претензій
Колега чуба скуб колезі,
А дехто й зуби проковтнув.


Такого арій ще не бачив,
Йому було це «заподло»,
Тому й не стримався, тим паче
Інакше й бути не могло:
«Дивлюсь на вас, пани і пані,
Ви, наче блохи на аркані,
Придатні лиш до балачок
І звикли мати зиск «на шару»,
Хоч кожен з вас – дрібний опариш,
Надітий вправно на гачок».


Страшний у праведному гніві,
Безкомпромісний і всерйоз,
Жбурляв у них слова глумливі,
Немов свіжісінький навоз:
«Ви, недоношені брахмани,
Представники злочинних кланів,
Безмозклих ледарів орда,
Та ваше кодло хвалькувате
У шудри навіть записати
Ніхто з них дозволу б не дав!»






На мить запала мертва тиша,
Така мертвотна тишина,
Мов на Олімп цей арій прийшлий
І справді вилив жбан лайна.
Боги, богині, боженята,
Немов приречені до страти,
Уклякли натовпом німим,
А їх відвислі вниз щелепи
На зажирілих владних репах
Були і зовсім чимсь смішним.


Трипілець тож як зарегоче,
Та ще такий їм видав свист,
Аж юний бозя геть підскочив,
Мов скипидар попав під хвіст.
І шоку враз як не бувало,
Богині дико завивали,
Неначе суки з-під воріт.
Боги, загострюючи драму,
Притьмом поперли до плацдарму,
Де окопався неофіт.


Все відбувалось, як по нотах,
Вперед штовхали молодих,
Бо ветеранам-патріотам
Чомсь знадобився передих.
І як надалі б склалась доля
Після Верховної сваволі
В пришельця із глибин віків,
Якби із БЮТу хтось не втюхав
Й не кинув вчасно димовуху,
Та не одну, а з двох боків.


Між атакуючих гармидер,
Бійців ледь видно через дим,
А центровий донецький лідер
І зовсім щез чортзна куди.
Другого випадку такого
Було чекати ні до чого,
Бо й так щастило до сих пір,
А тому дав комусь у пику,
Аж той, простягуючись, гикнув,
Й прожогом вискочив надвір.






… Вакула ледь не задубівши
(Що не кажи, а йшла зима),
На лаві віршем себе тішив,
Баньками в’ївшись обома
В парадний вхід, що вів до Ради,
І був по самий кендюх радий,
Коли Трипільця знов уздрів.
Поет очам своїм не вірив,
Що неушкодженим допіру
Ізнову арія зустрів.


А той, не кажучи ні слова,
Рукою лиш йому махнув,
Мовляв, поете, все в нас кльово,
Та все ж рятуй свою матню.
Така порада вельми слушна,
Потреба є, вона насущна,
Вакула й сам це зрозумів,
Коли помітив краєм ока,
Як над одним з балконів, збоку
Будинок Ради задимів.


Тож, іскри вибивши з бруківки,
Служитель Музи так рвонув,
Неначе піп сільський від дівки,
Що потягалась після сну.
За рогом впав, проїхав юзом
Трамвайну колію на пузі,
До речі, навіть не одну.
Можливо, так би їхав досі,
Та своєчасно власним носом
У чобіт арія уткнувсь.


Отак пролежав із хвилину,
А може, близько десяти,
Нарешті сперся на коліна
Й напівконтужено застиг.
Піднявши стійма небораку,
Трипілець дав йому під с…ку,
Аби свідомість повернуть,
Коли ж поет прийшов до тями,
Рішили краще між дворами
Свою продовжувати путь.






Надворі швидко вечоріло,
В квартирах блимали вогні,
Десь пахло м’ясом підгорілим,
А в них ні друзів, ні рідні.
Столичний вилощений Київ
Стрічав погрозами і києм,
Та їм потрібен був нічліг
І ще такий, де без наруги
Хоча б чогось один і другий
До свого шлунку вкинуть міг.


Украй знесилені спинились
Якраз край спуску до Дніпра,
Внизу води сталевий відблиск,
Аж страх їм пупа в жменю брав.
Оба обідранцям подібні,
Оба нікому не потрібні –
Два чужака серед своїх.
Все місто спить, дріма держава,
Лише вони не мають права
Хоч на якийсь би там барліг.


Найгірш доводилось Вакулі,
Слабкому для випробувань,
Бо й цього разу йому дулю
Скрутила нагло долі длань.
Зломившись надвоє в колінах,
Поет осів на купку глини
З чортополохом в голові,
І вже завалюючись набік,
Видіння бачучи нахабні,
Відчув щось тепле у траві.


Він навіть ліг, припав щокою,
Не довіряючи, лизнув –
Чавунна кришка під рукою
Ховала теплу глибину.
Мабуть, між станом божевілля
І несподіваним прозрінням
Відсутня будь-яка межа,
Бо пан Вакула прямо з трансу
Підскочив вгору і Пегасом
Від щастя дико заіржав.






Трипілець, зиркнувши на нього,
Лиш головою похитав,
Мов, мало того, що убогий,
Та ще й на мозок сирота.
Але чуттям своїм арійським,
Яке носив в собі з колиски
І котре шостим звуть чомусь,
Він запідозрив тут причину,
Що ось таким шаленим чином
На настрій вплинула тому.


Тож, аби впевнитись у цьому,
Підсів до кришки, обійняв,
Теж крадькома її поцьомав
Й, ножем підваживши, підняв.
По скобах в стінці вниз спустились,
Вакула, той останні сили,
Мабуть, спускаючися, вклав,
Бо, оступившися ногою,
Упав між стінкою й трубою,
Що теплотрасою була.


Це вам не щось там, а столиця…
Ви в себе грієтесь на рубль,
А тут в товстенних рукавицях
Не доторкнутися до труб.
От у зв’язку з цим ненароком
І приключилася морока
В цей для поета жахний день.
Хіба ж він знав, в яку халепу
Та ще й до того так дотепно
Безжальна доля заведе.


Труба пекла в обі півкулі,
Оті, що нижче від спини,
Неначе раптом у каструлі
Рідненьким задом опинивсь.
Поет втрачав останні сили,
Кінцівки темряву місили
Гіркою прозою, без рим,
Аж доки арій одним махом
Ривком не висмикнув невдаху
Із злопаскудної діри.






Ретельно мацаючи морок,
Аби не влізти знов ніде,
Вони пройшли десь метрів сорок
І запримітили людей.
Навколо гасової лампи
Тіснились шапочки і шляпи,
Платки, берети, капелюх,
Плащі, свитини і фуфайки,
Якогось крою розмахайки
Та засмальцьований кожух.


Спитавши дозволу, присіли
На два дебелих чурбаки,
Вмить опинившись під прицілом
Жіночих поглядів метких.
Та вголос їм ніхто ні слова,
Натомість кликнули до столу,
Що був заставлений їдлом,
Хоча навряд три дошки грубих
Знічев’я кинутих на труби
Хтось ризикне назвать столом.


Але до дідька гарнітури,
Обом гарніри подавай,
Хоча в прислів’ї мовлять здуру:
«Ти на чужий, мов, коровай…»
Можливо, й так, та окрім нього
Стіл аж вгинався, слава Богу,
Тут всяка всячина була.
Від тої кількості наїдків,
Скажу на вухо вам, без свідків,
Вакулі слинка потекла.


Тут все робилося статечно,
Неначе вдома між рідні.
Чоловіки велися гречно,
Жінки крутились огрядні.
Наявно в кожному з присутніх
Вчувалась щира власна сутність
І м’яко віяло теплом,
А ще коли надибав оком
Пляшки з напоями під боком,
Поету й зовсім розцвіло.






Лунали тости «З Новим роком!»
«Здоров’я вам усім, добра!»
Вакула, вже хмільний нівроку,
Як гаркне радісно: «Ура!!!
А я й забув, що року клямка,
Уже й Гарант, мабуть, проплямкав,
Що рік минув, йому гаплик.
Тож вип’єм, друзі, за майбутній,
Хоча не факт, що буде путнім,
Скоріше, звичний чорновик».


Тим часом арій також випив,
Та розум в черепі держав,
Бо не кохав чарчину сліпо,
Хоч і вважав, що не чужа.
Бувало, звісно, що голубив
І цілував міцненько в губи,
Настільки міцно, що вона
Хмільна від щастя аж дрижала
Й удвох з Трипільцем «от’єзжала»
Від задоволення й вина.


Сьогодні теж між нових друзів,
Простих знедолених людей,
Міг накувікатися в зюзю,
Тим більш в такий святковий день.
Але чомусь підсів до дядька
На вид приємного безхатька,
Що усамітнився в журі,
І прямо дивлячись у вічі,
Спитав: «Скажи-но, чоловіче,
Хто ви і чому в цій дірі?»


Той, взявши в руки запальничку,
Цигарку нею припалив,
Неначе долю свою звично
На «до» і «після» поділив.
В його насупленій поставі
Настілки смуток набубнявів,
Ніхто подібного не знав.
Закайданований думками
Старенький дядько власну карму
Із Україною рівняв:






«Ти бачиш тих, кого недавно
Вважали люди за людей,
А зараз ми усі безправні –
Суспільства нового модель.
Тут простолюдини і вчені,
Плотвички бізнесу нікчемні
І навіть майже Цицерон –
Усі, хто клюнув на приманку
Й зіграв з державою і банком
Хоч раз у їхній лохотрон.


Та в цьому грьобаномусвіті
В недолі кожній свій калібр,
Ми ще спроможні заробити
Хоч гривень декілька на хліб.
А є ж і зовсім безпорадні,
Які, говорячи по правді,
Не мають шансів і на це.
Нахабно викинуті з хати,
Вони не в змозі десь пристати,
Тож вижива якийсь процент.


І ми й вони сьогодні зайві –
Непотріб, кинутий в смітник,
Ти, бачу, теж купався в славі,
Ще й досі, мабуть, не відвик.
То що ж тебе сюди загнало,
Яке тобі встромили жало
Одвічні недруги людські?
Не знаю, хто, якого роду,
Але вбачається порода,
Зерно з елітних колосків».


Трипілець, нехтуючи дати,
А незначне і поготів,
Розкриливсь епосом Аратти
Аж гордим орлом клекотів:
«Давним-давно у цьому краї
Від Ра-ріки і до Дунаю
Славетні арії жили.
Вони створили вперше рало,
В степах огира загнуздали,
Корівок мали і волів.






Ніким не бачена кіннота
І дивовижний кінний тавр…
Гречин укляк з відкритим ротом,
Назвавши вершника Кентавр.
В бою відважним, яко левам,
Синам Полеви, Древи й Скреви
Ще дід, могутній Богумир,
Заповідаючи їм землі,
Казав богам вклонятись земно
І якнайбільш любити мир.


Арійський стан діливсь на варни.
Чотири їх у нас було,
Цей устрій був настільки гарним,
Що квітло всяке ремесло,
Рільництво, вченість і скотарство,
Торгівля з грецьким й римським царством…
Боги завжди були свої:
Сварог, Дажьбог, Перун і Ладо.
І матір Сва, і Влес-порадник
І ми не зраджували їх».


Могуттям слів речитативу,
Яким вів оповідь свою,
Він мов натягував тятиву
Тугого лука у бою.
Коротку мить стріла тремтіла
І, раптом вирвавшись, летіла
Дзвенячим жалом в стан врага,
Слідом кіннота в блиску слави
Вривалась у ворожі лави,
Неначе справжній ураган.


Та згодом, якось непомітно,
В його словах відчувся сум.
Мов тих часів холодний вітер
Приніс тягар невтішних дум.
Трипілець мовив з гіркотою,
Як славних пращурів устої
У них поругані були,
Бо розбрат, вкравшись хитрим лисом,
У Оріані поселився,
Між племенами вбивши клин.






Схиливши голову на груди,
(Можливо, слухав дзвін мечів),
Він довго щось в собі марудив
З йому відомих лиш причин.
Невдовзі начебто оговтавсь,
Але залишилась скорбота
І вкритий спогадами біль.
Мов за нещастя Оріани
(Його роз’ятреної рани)
Хтось докоряв йому відтіль.


«А потім вторгся лютий ворог
На наші ниви і поля
І на століття чорний ворон
Над отчим домом закружляв.
Ми не змирилися, ми бились,
Щораз напружуючи жили,
Аж руки терпли від меча,
Але роз’єднані, ослаблі
Весь час ставали на ті ж граблі.
Тож били нас, немов курчат, –


Таке говорячи, Трипілець
Ізнов замислився на мить, –
Невже я тут лише чужинець?
Чому ти квилиш, серце, цить?!
Повинні ж люди таки взнати
Про нашу Сонячну Аратту,
Про її славу і розор,
Аби теперішня Вкраїна
Також не впала на коліна,
Перетворившись на декор».


«Тепер ти знаєш, чоловіче, –
Арієць змучено зітхнув, –
Що я приречений довічно
Каратись за чиюсь вину.
Хоча тепер, якщо відверто,
На мене все можливо сперти,
А то й піднять гуртом на свист.
Та бути нелюдам в проколі,
Бо в лютій битві в Дикім полі
Мені у груди вдарив спис.






І хоч убий, але не знаю,
Як далі арії жили,
Хто володів цим Божим раєм…
Гадаю, взнаєте колись.
Адже мені було відомо,
Брахмани сотні літ невтомно,
Триглаву вдаривши уклін
Й поправши зради та інтриги,
Писали Велесову книгу
Для всіх прийдешніх поколінь.


Ви теж тупцюєте на граблях,
Осліплий розум ще й оглух
І часу вигострена шабля
Уже січе і тіло й дух.
Отож, до вас воскреслий арій
Прийшов не для самопіару,
Бо я для всіх лише чужак.
І ви для мене вдивовижу,
А особливо панство хиже,
Та Україна не чужа».


Вкрай приголомшений почутим
Знімілий дядько очортів,
А потім, вставши, ледве чутно
Собі під ніс прошепотів:
«Це ж треба так, дожирувались
Біля державного штурвалу,
Двома словами – нам «труба».
Які ж їм ще прерогативи,
Якщо вже й пращури від гніву
Перевернулися в гробах?!»


Аби полагодити нерви,
Налив Трипільцеві й собі
І без найменшої перерви
Півглека майже пригубив.
А потім знову, знову й знову,
Не обізвавшись ані словом,
Гіркою біль в душі глушив.
Сидів з охлялими плечима
І блимав мокрими очима,
Неначе чимсь запорошив.






На другий день ізнов гуляли,
Ні-ні, ні грама не пили.
Лиш для здоров’я похмелялись,
Бо ще чи випаде колись.
І так днів три, а може, й більше
Усі господарі і прийшлі
Хлебтали й жерли все підряд,
Допоки в їхній теплотрасі
Цілком не щезли всі припаси,
Аж до гнилого сухаря.


… Той день почався, як звичайно,
Та всі лежали, мов дрова,
Не те що їсти, склянку чаю
Ніхто не запропонував.
Отак промаявшись годину,
Поет (бо все ж таки людина,
Тож голод ворог і йому)
На ноги з мукою зіп’явся
І почвалав по теплотрасі
Ще й сам не тямлячи, чому.


Трипільцю також не резони
Надалі в смороді цім буть,
Йому хотілося озону
І, може, ще чогось ковтнуть.
А тому, дружньо попрощавшись,
Зайти погрітись обіцявши,
Зафендилив Вакулі вслід,
Який, чіпляючись за скоби,
Уже робив невдалі спроби
Себе піднять на Божий світ.


П’ючи сліпучість первозданну,
Вони по свіжому снігу
Удвох припхались до майдану,
Де затівали ділюгу.
Яку і хто, вони не знали,
Народу ж скупчилось чимало,
Не на заваді й морозець.
Але потроху допікало,
Бо вже чечітку вибивали,
Інакше ратицям капець.






Холодний вітер б’ється в груди,
Проймає тіло до кісток
І одного з похмілля нудить
Якраз на дамський чобіток.
Концерт би їм, але на сцені,
В її самісінькому центрі
Народом обрані вожді
Несли з трибуни ахінею
І лиш тоді спускались з неї,
Коли підіпре по нужді.


Трипілець, виструнчивши вуха,
Вловив у себе з-за плеча:
«Такого штибу я порнуху
Іще ніколи не стрічав.
Читав про аріїв і антів,
Про ситуації пікантні,
Що теж на вічах їх були,
Та коли ради квінтесенцій
Вже навіть голос продається,
Мабуть, до краю ми дійшли».


Він, озирнувшися навколо,
Аж очі з подиву задер:
За кроків три первісна вольность
Сплелась в один суцільний нерв.
То всмерть зіткнулись ворогами,
Упершись в кривдників рогами,
Дебелі баби й мужики:
Одні за тих, що керували,
Аж супротивні рачкували,
А потім, звісно, навпаки.


І знов уже знайомий голос:
«Давайте я вас примирю.
За що боролись – напоролись,
Тож чи резон ставать на прю
Перед нащадками Варавви
І «сладкоєжкамі» халяви,
Бо харцизяки вони всі.
При помаранчевих кретинах
Було знеславлено Вкраїну,
А ці роздінуть до трусів».






«І дійсно схоже щось на віче,
В Аратті теж воно було,
Але то справа чоловіча,
Інакше й бути не могло.
А вже про підкупи та інше,.. –
В арійця пульс забивсь частіше, –
Наскільки ж треба хамом буть,
Щоб на очах у всього люду
Беззастережно і облудно
Ламати вічну його суть!?»


Украй знесилений морально,
Нічого вже не розумів,
Усе скидалося реально
На справжній пир під час чуми.
Та і сумбур в його макітрі,
Аби хто-небудь теж провітрив,
Бо й там творилось чортзна-що.
Одвічні віра і надія,
Оті, що нами володіють,
Котились каменем в Ніщо.


Йому не в помку, як з майдану
Притьма сновидою ішов,
Спинившись лиш коло Богдана,
Вірніш, гетьманських підошов.
А сам гетьман, воскреслий ніби,
Свого коня піднявши диби,
Булавним змахом кликав рать.
Ось тільки впевненість відсутня,
Куди: в омріяне Майбутнє
Чи в закордони утікать.


Отут вже арія прорвало,
До Неба руки простягнув
І болю крик дев’ятим валом
Погнав по Всесвіту луну.
А та, від самого начала
Накрившись трауром печалі
Й не помічаючи цього,
Страждально зиркала на нього,
Як він на поміч кликав Бога,
Волав до Нього одного:






«О світлий Ра, о Боже правий,
Клянусь тобі, могутній Ра,
Що в цій зачуханійдержаві
Весь «верх» під ніж пускать пора.
Допоможи, як батько сину,
Врятуй мені мою Вкраїну,
Що на Голгофі й дотепер.
Я теж в цім світі довго гибів.
Відправ до гетьмана… Спасибі!» –
Припав к Богдану і помер.

;
Частина шоста


Нема Трипільця, зник Вакула…
Зросли проценти авантюр,
Щоб Україна не забула,
Що вже на носі другий тур.
По особливому ленд-лізу
Пливли мільйони під девізом
«Дайош Украйну у гробу!»
Європа, Штати і Росія
Воліли бачити Месію,
Який для них ручним би був.


Печальна більшість претендентів
(Теж неабиякі козли),
Кастрати різні й імпотенти
Давно з дистанції зійшли.
Вцілілі Янус і Юнона,
Аби дістатися корони,
Всяк попираючи закон,
По саме нікуди у бруді
У вихідні, свята і будні
Йшли напролом у бій за трон.


Найтяжче все-таки Юноні,
Кермо прем’єрське нелегке,
Та ще у Раді епігони
Щораз влаштовують бешкет.
І хай ти маєш свата-брата,
Та Україну годувати
Ніхто не буде просто так.
То вже її прерогатива
Із помаранчевим активом
Нагодувати на п’ятак.


Аж геть засапалась, мов шкапа,
Що тягне воза на узвіз,
Та це не вплинуло на запал,
Бо трон потрібен позаріз.
А тому, вирячившись тупо,
Задерла підтичку до пупа,
Що заважала їй чомусь,
Й скрутивши дулю всім присутнім,
Мовляв, оце вам на майбутнє,
Вписалась в фінішну пряму.



І Янус теж не ликом шитий,
Та в нього логіка своя,
Все, що не зробить, шито-крито,
І ти – не ти, і я – не я.
Як сучка бліх, гріхів набравшись,
Аж до кісток увесь із фальшу,
Церкви повсюди будував.
І все для неї, для держави…
Хоча водночас Бога славив
Й копита чорту цілував.


Тож, коли вирушив до старту,
То зі своєї сторони
Останню совість взяв під варту,
Бо мав підтримку Сатани.
І хоча «Ю» не з легкодухих
Й крутилась, мов в окропі муха,
Несамовита, як завжди,
Вона лиш лупала очима,
Коли той власними плечима
Їй фініш геть загородив.


У напівчокнутому стані,
Одіта в траур вбитих мрій,
Вона, ковтаючи ридання,
Ішла крізь дум дошкульний рій,
Крізь твань пліток, лайна, припущень,
Гадання злісного на гущі
Й простого люду співчуття,
В той час, коли уже позаду
Гарантом вибраної влади
Грабунку випростано стяг.


Загальний клич «Долой ліміти»,
Ми не якісь там жебраки!» –
І до державного корита
Нові припали павуки.
Десь майже місяць пировали,
Країну слізно обіймали…
Бо як рідненьку не обнять,
Не всі ж повитягала статки
Біло-сердечна супостатка,
Щоб їй бомжом навіки стать.






… Якщо в руках у тебе влада,
То всі недоліки свої
Завжди ховатимеш від правди,
Від всевеликості її.
І хай у тебе все нормально,
А далі (правда, візуально)
Є перспектива стати всим,
Твого людського «я» немає,
Бо влада все людське з’їдає
І ти – не ти уже єси.


Не Зевсик навіть, а Юпітер
З холодним блиском ув очах,
Ось тільки жаль, вручають скіпетр,
Та забувають про меча.
Без нього ж харківські угоди
Прийшлося кілька днів куйовдить,
Щоб врешті шльопнути печать.
Ще й опозиція нівроку
Скавчала щось про хибність кроку,
Права насмілившись качать.


Гаранта все це словоблуддя
Притьмом казило кожен раз:
«Які тут можуть бути судді,
Коли йому потрібен газ?
І що рятують – Севастополь…
Для Криму він не більш, як соплі,
Отож, навіщо зайвий шум?
Заради дружби і довір’я
Я навіть сотку Межигір’я,
Коли попросять, відпишу».


Він був вдоволений собою –
Єсть із Росією контакт,
А з вітчизняною юрбою
Проблеми вирішить і так.
Кому надасть якусь посаду,
Кого для прикладу посадить,
Щоб не наводили «панти»,
А вже для зовсім галасливих
Є особливі форми впливу,
Що й зовсім можуть не знайти.






І все б о’кей, та власні вчинки
Ведуть до різних балачок,
Ще й в закапелках селезінки
Завівся підлий черв’ячок.
Весь час нагадує падлюка,
Що так поводиться лиш нукер,
Чужого хана лизоблюд.
За все, мовляв, у цьому світі
Колись доводиться платити,
Отож, чекай на Божий суд.


… У Хацепетівці пророки,
Здолавши дуже довгу путь,
Зайшли до шинку ненароком,
Де випить було й загризнуть.
На трьох розливши оковиту,
Один статечно вуса витер
І тост «за нас» проголосив.
Сумлінно чокнувшись, ковтнули
І без оглядки на минуле
У закусь вклинили носи.


Разів із …надцять повторили,
Якийсь заводили мотив,
Допоки слабший сонне рило
Поміж недоїдки впустив.
А двоє (кадри різних партій),
Але один другого вартий,
На небо зирили нічне.
Хвилин за двадцять той, що старший,
До цього зорі рахувавший,
Мабуть, щось виявив значне,


Бо раптом встав, чоло наморщив,
Під лоба очі закотив,
Немов у Києві на прощі
Читав спокути молитви.
А потім голосом пророчим
Щось про спасителя торочив,
Мовляв, приніс Вкраїні День.
І хоч не всі в макітрі клепки,
Він під ім’ям Вєліколєпний
В аннали Вічності ввійде.






Та другий рявкнув: «Все! Набридло,
«Відалі ми єго в гробу!»
Бо для Гаранта люди – бидло,
Хоча і сам не кращим був.
Я теж уважно стежив зорі,
Але мені вони говорять,
Тяжкі часи для вас грядуть,
Що скоро вашого «месію»
З дебелим зашморгом на шиї
На пік Говерли поведуть».


Допоки всі ці теревені
Крутились в сфері так-не-так,
Їх третій-спав, йому до «фєні»
Ця політична суєта.
Бездумний сон – душі прихисток:
Ні пить не хочеться, ні їсти,
Лежи, в дві дірочки сопи.
Коли ж держава напівп’яна,
Та ще і влада окаянна -
Сама себе колись проспить.






























Словник
незрозумілих слів у поемі
«Апокаліпсис»
або
ха-ха-ха крізь сльози»

А
Апокаліпсис – кінець світу.
Аполлон –у грецькій міфології та релігії син Зевса, бог-цілитель і пророк, покровитель мистецтв.
Аратта – цивілізація древніх аріїв, що жили в 7-3 тис. до н.е. на території теперішньої України.
Анти – союз слов’янських племен, що прийшов на зміну Оріани (Оратанії) і проіснував майже до Київської Русі.
Атлант – у грецькій міфології титан, що тримав на своїх плечах Небо. Покараний таким чином за боротьбу титанів проти олімпійських богів.
Астрея –у римській міфології богиня справедливості.
Арій – житель Аратти.
Анус – те саме, що анальний отвір.
Адепт – прибічник, прихильник, послідовник якого-небудь учення або ідеї.
Аннали – записи; літопис.

Б
Баал (Ваал) – стародавнє загально-семітське божество родючості, вод, війни. Вшановувався у Фінікії, Палестині, Сирії. Потім його культ через фінікійців і карфагенян поширився в Єгипет та Іспанію.
Бебехи – те саме, що нутрощі, тельбухи.
Бузувір – зла, жорстока людина; мучитель, гнобитель.
Бістро –фран. кафе.
Брахмани –варна жерців у Древній Аратті.
Богумир – праотець оріїв країни Оріани.
Бахус – латинська форма імені Вакх (одного із імен бога виноградарства Діоніса).
Борей – північний вітер.
Богдан – пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві.

В
Венера – у римській міфології богиня кохання і краси; ототожнюється з грецькою Артемідою.
Весталки –у стародавньому Римі жриці богині Вести, які підтримують у храмі богині священний вогонь. Вибирались із дівчаток знатних родин. Повинні були служити богині 30 років, виконуючи обітницю безшлюбності.
Вшісткоєдно –поль. всеодно.
Варнак – людина, що втекла з каторги або відбувала її; каторжник, розбійник. Харциз.
Волхви – у давніх слов’ян ворожбити,чарівники, маги.
Варна – у Сонячній (Священній) Аратті за станом суспільство ділилося на чотири варни: брахманів, які вміли спілкуватися з Вищим Розумом Усесвіту, писали закони і слідкували за їх виконанням суспільством, кшатріїв – варни воїнів, вайш’їв – варни купців, скотарів і хліборобів. Найнижчою варною були шудри, які виконували чорну роботу, бо не хотіли або нездатні були стати членами більш престижних варн. Сюди ж входили і діти, які за своїм віком не могли стати на один щабель із дорослими.
Велесова книга – знайдена в 1919 р. в одному з покинутих маєтків у Харківській області білогвардійським полковником Ізенбеком. Написана на
38 дощечках алфавітом древніх аріїв-оріїв. Частина тексту розшифрована Ю.Миролюбовим і оприлюднена вперше в журналі «Жар-птиця». Це історія держави аріїв Священної Аратти, що існувала за тисячі років до н.е. на території сучасної України.
Велес – бог скотарства і хліборобства.
Варавва – розбійник, помилуваний Понтієм Пілатом.

Г
Гаплик – металева застібка для одягу; непоправна ситуація; кінець.
Гефест – у грецькій міфології бог вогню; покровитель ковальського ремесла; син Зевса і Гери.
Геракл (Геркулес) –у грецькій міфології син Зевса і смертної жінки Алкмени, наділений незвичайною силою. Здійснив багато подвигів; окрім цього звільнив Прометея, переміг Антея, бився з кентаврами.
Геба – у грецькій міфології богиня вічної юності, дочка Зевса і Гери, дружина Геракла на Олімпі.
Гера – у грецькій міфології цариця богів, сестра і дружина Зевса; покровителька шлюбу. Відрізняється владним і ревнивим характером та жорстокістю. Їй відповідає римська Юнона.
Гоморра і Содом –у біблійній міфології два міста коло гирла ріки Іордан, мешканці яких погрязли в розпусті і за це були спалені вогнем, посланим з Неба.
Гевал – прізвисько, що його давали бурлаки селянам і міщанам.
Горгона – у грецькій міфології крилата жінка-чудовисько зі зміями замість волосся; погляд Горгони обертав усе живе в камінь.
Генделик – кав’ярня, шинок, забігайлівка.
Гендляр – торговець, спекулянт, баришник.
Гамселити – бити.

Д
Дрочитися – перебувати у стані роздратування, гострого збудження, злості.
Діана – у римській міфології богиня Місяця.
Дидона – в античній міфології сестра царя Тира, засновниця Карфагену.
Доннерветтер – нім. дідько забирай.

Е
Евр – у стародавніх грецьких міфах бог східного вітру.
Епікурейці – визнавали буття блаженно-байдужих богів у просторі між світами, а також особистого блага, комфорту і витонченість насолод.
Епігони – послідовники якого-небудь напрямку (в політиці, науці, які, не маючи нових ідей, творчої самостійності, застосовують застаріле; сліпаки прогресу.

З
Зевс – у грецькій міфології верховний бог. Відповідає римському Юпітеру.
Зефір – у стародавніх грецьких міфах бог західного вітру.

І
Ієрихон – місто на території сучасної Іорданії, яке наприкінці 2 тис. до н.е. було зруйноване від звуків мідних труб завойовників (ієрихонські труби).

К
Келеп – старовинна ручна зброя, що має форму молотка, насадженого на довгий держак.
Кучма – висока копиця волосся; куделя. Скуйовджене волосся.
Каїн – за Біблією убив свого брата Авеля.
Кронос – у грецькій міфології титан, син Урана і Геї; каструвавши батька, став верховним богом. Скинутий сином Зевсом в тартар. Йому відповідає римський Сатурн. Начебто пожирає своїх дітей.
Кендюх – перший відділ шлунку жуйних тварин, у якому попередньо перетравлюється їжа.
Коверзувати – знущатися над кимсь, глумитися, збиткуватися.
Кобенитися – сильно сваритися, лаятися, опиратися.
Кагал – у Польщі в XVI-XIX ст.. єврейське громадське самоврядування і сама єврейська громада. Переносно галаслива юрба, зборище.
Калганівка – горілка, настояна на калгані.
Калган – трав’яниста рослина, корінь якої використовують для лікування шлункових захворювань або кладуть у горілку, щоб зробити її запашною.
Коновал – неук у медицині чи ветеринарії.
Кентавр – кінний таврієць, вершник.
Квінтесенція – суть чого-небудь, найголовніше.
Купидон – у римській міфології божество кохання, яке уособлює в собі любовні пристрасті, те ж саме, що Амур або грецький Ерот.

Л
Ляси – беззмістовні, пусті розмови.
Ленд-ліз – система передачі США союзникам по антигітлерівській коаліції озброєння, стратегічної сировини, продуктів харчування тощо.

М
Малява – записка.
Мудь – груба, невихована людина.
Меркурій – у римській міфології бог торгівлі, покровитель мандрівників. Відповідає грецькому Гермесу.
Мінерва – у римській міфології богиня, покровителька ремесел та мистецтв. З кінця
3ст. до н.е. ототожнювалася з грецькою Афіною і шанувалась, як богиня війни та державної мудрості.
Макогін – дерев’яний стрижень із потовщеним заокругленим кінцем, яким розтирають у макітрі мак, пшоно тощо.
Мичка – пасмо волосся (у жінки), підібране і зав’язане на потилиці.
Маца – др. євр. тонкі сухі коржі з прісного тіста, які іудаїзм приписує віруючим їсти в дні пасхи.
Мамула – вайло, тюхтій, телепень.
Морфей – у грецькій міфології бог сну.
Макітра – вид глиняного посуду з широким отвором. Переносно голова.
Мармиза – пика, обличчя.
Марудити – робити щось довго, поволі; зволікати, воловодити.
Месія – рятівник, спаситель.
Межигір’я – вотчина Януса.

Н
Нептун – у римській міфології бог морів. Відповідає грецькому Посейдону.
Нот – у грецькій міфології бог південного вітру.
Нувориш – людина, що швидко збагатіла шляхом торговельних операцій; багатій – вискочка.
Неофіт – новий прихильник якого-небудь учення, суспільного руху або новак у чому-небудь.
Неборак(а) – бідолаха, нетяга, сердега, сірома, нещасливець.
Нукер – тат. воїн, слуга, охоронник.

О
Орднунг – нім. порядок.
Офіра – те саме, що жертва.
Олімп – тут вищий ешелон влади.
Орій – житель Оріани, правонаступниці Аратти. Орії вважали, що початок свій ведуть від отця Ора (Орія).
Огир – дикий кінь; зазвичай жеребець.
Осанна – молитовний вигук стародавніх євреїв і християн; слава Богу.

П
Пейси – довгі непідстрижені пасма волосся на скронях патріархальних євреїв.
Ставати на прю – йти на битву.
Полішинеля секрет – секрет, який усім відомий.
Плутон – у грецькій міфології бог підземного царства.
Полева, Древа й Скрева – доньки отця Богумира, від яких почалися три слов’янських племені: поляни, древляни, кривичі.
Підтичка – запаска.
Перун – бог грози у слов’ян; верховний бог.
Плутарх – древньогрецький історик і письменник.

Р
Ріпиця – початок хвоста великої рогатої худоби.
Рахманний – смирний, тихий; спокійної вдачі.
Ракло – злодій, бандит.
Ратиці – копита великої рогатої худоби.
Рекс – король.
Ра-ріка – р. Волга.

С
Сатурн – у древніх італіків бог посівів. Відповідає грецькому Кроносу.
Скрижалі – священні культові тексти. Те, що зберігається, куди занесені пам’ятні події, імена тощо.
Скіпетр – оздоблена дорогоцінним камінням та різьбленням палиця, що є символом, знаком царської влади; берло, булава.

Т
Танаїс – р. Дон.
Тархан – за часів татарського панування володар області.
Триглав – те ж саме, що Сварог, верховний бог аріїв, дід богів. Він же Трійця, Всесвіт.

Ф
Фурії – у римській міфології богині помсти, які знаходяться в підземному царстві; відповідають грецьким ерініям; переносно-зла жінка.
Фавн – у римській міфології бог родючості, покровитель скотарства, полів і лісів.
Фіглі-міглі – витівки, штуковини.
Фрондер – невдоволена, нелагідна людина.

Х
Харцизи – розбійники, розбишаки.
Хлебтало – рот.
Хоха – міфічна істота, якою лякають дітей. Кумедно одягнута або запнута жінка.
Хацепетівка – містечко поряд з Онаквом.

Ч
Чимиргес – одна із назв самогону.
Чаплія – залізний гак з дерев’яним держалком, яким переносять гарячу сковороду.

Ю
Юнона – дружина Юпітера; відповідає грецькій Гері, дружині Зевса.

Я
Янус – у римській міфології божество дверей, входу і виходу, затим всякого начала. Зображувався з двома обличчями (одне повернуте в минуле, друге – в майбутнє); переносно «дволикий Янус»; лицемірна людина.


P.S.

Шановне товариство!
Не зважаючи на те, що автор для самозахисту прикрився  щитом
псевдоніму, йому, повірте, не байдуже Ваше ставлення до його опусу.

З глибокою повагою

Василь Гнів.