Щастя без рецепта

Щастя без рецепта
Оповідання
Поїзд мчав. Марічці здавалося, що з наближенням  їхньої станції він їхав ще швидше і її серце калаталося все сильніше. «От дурепа, - думала сама про себе. – Чого я їду? Ніхто ж мене силою не волік». Роман насмішкувато дивився в очі: що, мовляв, вже не така хоробра?  Але і сам не міг приховати хвилювання, адже віз свою Марічку знайомитися з батьками. Хоч і був уже не парубком (виростили з дружиною двох дітей, збудували просторий будинок, та не мали чи то взаємотерпимості, чи то любові, от і розлучилися), а все ж побоювався, що скажуть батьки, бо ще й року не минуло після розлучення. Та й Марічку, порівняно, скільки він знає?
- Та не бійся, серденько, - глузував Роман, - якраз у нас копають картоплю. От я й скажу, що привіз їм наймичку. А як сподобаєшся моїм рідним, то скажу: ось вам і невістка.
- А як не сподобаюсь, то скажу їм: ось вам ваш синок! – відрізала Марічка.

Від дороги спускалися стежкою. Роман притримував своє «золотко», яке вгрузало каблуками в землю, підсковзувалося на траві й продовжувало подумки лаяти себе у білих босоніжках і штанях та круту сільську стежку з мокрою травою.
Вулицею сусіди з радістю і ще  більшою цікавістю вітали Романа і незнайомку.  Згодом перешіптування переходили в голосну розмову з припущеннями щодо супутниці.
- Яка кралечка! Видать, міська.
- Гарна молодичка. Пощастило Роману.
- Та це їй пощастило з нашим Романом!
- А з чого ви таке вигадали? Може, родичка?
- А то ми їх родичів не знаємо!
- Дебеленька, - завважила котрась,  - він проти неї – як кіт навприсядки!
І регіт розлігся вулицею.
Чим ближче підходили до Романового двору, тим повільнішою ставала в обох хода. Роман уже зарані передбачував мамину реакцію. Адже вона й досі шкодує за своєю невісткою Анничкою, і хоч сина нічим не дорікає, але винуватцем розлучення вважає саме його.
Ось і батьківське дворище, вкрите таким рідним споришем. А ось і мати, невисока, повнувата, у сірій довгій спідниці, сірій кофтині, підперезана зеленим фартушком, стоїть під врем’янкою з пустою дійницею в руках і міниться на обличчі.
Привіталися …
- Я так і знала! Я все відчувала! – і сльози градом покотилися по зморшкуватому обличчі. – Та ще ж і року не минуло! Та все ж Анничка мати твоїх дітей! Та ще ж ви могли б і помиритися!
У Марічки чи з жалощів до такого материнського болю, чи до такого свого сумного (чи то бач, сумнівного) становища очі переповнилися сльозами і вихлюпнули їх на почервонілі щоки.
- Та годі, мамо! Що ви так голосите  і таке кажете. Ніхто миритися не буде…
- А діто-очки ж я-ак?
- А діти вже дорослі. Ви он з дівчиною що зробили: не знає, куди дітися.
- А й справді, дитино, хіба ти винна в тому , що сталося? Підійди ж до мене, привітаймося по-людськи.
Мати цілувала новоспечену невістку, сльози змішалися.
- Ну годі, годі. А то увесь двір затопите.
- А йди ти! – махнула на сина. – Дай же я на тебе, дочко, хоч подивлюся…
- Ще встигнете, мамо, надивитися, - мовив Роман. -  А де ж батько?
- Поїхав трактора питати, бо земля така тверда -  жіночки не вкопають картоплю.
- То ви толокою копаєте на пагорбі? Добре, зараз ми з Марічкою перевдягнемося – і на підмогу! Так,люба?
- Аякже! Де можна перевдягтися? – Марічка (та й Роман теж) була рада швидше піти, щоб хоч далі відтягти допитування.
- А може, відпочинете? Ви ж тільки з дороги!
- Ми, мамо, в поїзді навідпочивалися, треба й розім’ятися.
-То ви ж хоч поснідайте.
- А й справді, Марічко, хочеш підкріпитися? - запіклувався Роман.
- Ні-ні! А то я тоді на городі й не нагнуся. Та й на сніданок ми з тобою, Ромчику, ще не заробили.
- Може, хоч молочка? –  мати дивилася на Марічку майже благально, очевидно, щоб хоч якось згладити такі стрітини.
- От від домашнього молока не відмовлюся, - посміхнулась молодичка, а мати радо поспішила за нехитрим сніданком.

На пагорбі робота жіночок йшла не радо: землю не вкопаєш, бо як кам’яна, а картопля не картопля, а горох; та й Іван як пішов по трактора, то вже більше години немає. Тому прихід Романа з Марічкою їх пожвавив. Вітали радо Романа, бо вже рік не бачили його із заробіток, стримано знайомилися із супутницею, бо ще не знали, з якого боку до неї під’їхати. Помічники одразу взялися за роботу. Жіночки розпитували про Романові заробітки, говорили про неймовірну спеку та неврожай на горбистих ділянках і крадькома спостерігали, як міська краля з нафарбованими нігтями вибирає картоплю і чи не потече від поту штукатурка з обличчя. А вже за кілька хвилин поводили одна одній бровами, мовляв, завзяття до роботи не позичай.
Аж ось і загурчав трактор, всі радо розігнулися і, затулившись долонями від сонця, намагалися вгадати, хто ж за кермом.
- Василь веде трактора. А Івана щось з ним і немає.
- Утік із власного городу! От ці чоловіки!
-  Та їх без нас кури загребуть!
- А дивіться, то і не Василь, а син його – Микола.
- Миколо, а де це ти Івана подів?
- Та то він так летів трактором нам на поміч, що на якомусь розі Івана вітром знесло! - засміялася тітка  Секлета.
- Ага, прийде до своєї Олени пом’ятий, а вона нас звинуватить, що то ми його тут потовкли! – блиснула щербинкою тітка Векла -  і регіт на мить заглушив гуркотіння трактора.
Але очікування на покращення роботи не справдилося: плуг трактора пройшовся надто мілко і тільки порізав картоплю, а не підрив її. Микола тільки недавно підміняв батька і не зміг відрегулювати плуга як слід. Вони з Романом зараз намагалися виправити ситуацію, але щось не виходило. Тоді Микола знову сів за кермо, а Роман з усієї сили руками намагався вдавити глибше того плуга. Він так силувався його увігнати, що сам мало не припадав до землі, майже повзучи за трактором. І тут Марічка не вдержалася і весело гукнула:
- Ого! Та за тобою, Романе, залишається глибша борозна, ніж за трактором!
Молодиці покотилися зі сміху.
- От шкода, - сміючись казала тітка  Секлета, - десь подівся Іван, а то б ми і його впрягли!
- Та куди йому, - мовила худорлява молодиця, - він уже старий кінь – глибоко не зоре!
- Зате картоплю не попсує! – продовжила інша.
Робота пішла веселіше, із жартами, і на Марічку вже дивилися, як на свою, бо і вона часто підкидала дотепне слівце.

Олена на кухні повільно збирала обід для своїх трудівниць. З рук час від часу щось падало, а інколи і сльоза скрапувала, ніби хотіла підсолити страву. «І що то воно буде? – зітхала. – Діти, бач, дорослі… Ну Іллі двадцять, а Іринці ще шістнадцять, і живе з батьком. А хіба ж мачуха її прийме, як рідну? Та й чи вона сама прийме чужу жінку за матір? Адже з характером дівка! Он від власної матері відмовилася: не пробачила зради. А хіба ж і  Роман був святим? Увесь в мого ірода пішов! Іван теж замолоду любив у гречку скакати.  Скільки я наплакалася ночами. Так що ж? На козаку нема знаку. І терпіла: розлучення – гріх, і діточок четверо… І хто б міг подумати таке про Анничку! Така ж тиха, сумирна і роботяща, слова лихого ніколи не чули від неї, і нас, старих, уміла шанувати. То все ті заробітки прокляті! То все ті загряниці! Бач, якийсь чорнопикий відкрив їй очі, що вона діамант не в тій оправі! І в якій тепер вона залишилась оправі? Чоловік вигнав, донька відцуралась, у село після такого сорому не навернеться. Добре, що  Ілько підтримує матір, хоч і сам десь в якоїсь іноземки у приймах. Дожилися… Він завжди Анничку більше любив, ніж Романа, і вродою пішов у неї. Краще б ця врода та Іринці…»
- Олено! – почулося з порога. – Обід уже готовий? 
У хату увійшов Іван. Невисокий, чорняве волосся вже вкрилося памороззю, от тільки блакитні очі з віком так і не вилиняли.
- Оце так господиня! Ще й досі не зібрала! – і тільки тут побачив заплакані очі дружини.
- Та тут таке… - присіла і тремтячими руками почала витирати сльози.
- Та кажи вже, що трапилося! Корова знову вдарила, як доїла?  Я ж казав: почекай, поки вернуся…
- Та яка там корова! Роман приїхав…- і знову захлипала.
- То він що? Хворий?
- Хворий… тільки на голову. Привіз нам уже й невістку.
- Тю ти! Знайшла чого голосити! То ж хіба він не чоловік, щоб мати жінку? А я вже бозна-що подумав, – Іван витер картузом спітніле чоло і присів за стіл. - Ну і що ж за птиця залетіла в наше гніздо?
- А чи я знаю! – невдоволено сказала Олена. -  І не поговорили як слід: тільки приїхали і метнулися на пагорб картоплю вибирати.
- То значить добра невістка – роботяща!
- Ой, не сміши! Роботяща! Видно , що городянка: модний білий костюмчик, білі босоніжки, біла сумочка… Тільки білих крилець ззаду не вистачає, - іронізувала свекруха.
- А для Романа, може, вона якраз і є ангел, -  посміхнувся Іван.
- Та не пара вони, Ваню, не пара. Хоч на зріст однакові, та Ромчик проти тої Марії такий малесенький, такий худесенький… - обличчя матері зробилося жалісливим.
- Ну і чого хвилюватися: буде носити нашого сина на руках, - засміявся, пригладжуючи чуба. – То та його Марія така гладка?
- Не гладка, просто в тілі – все при ній.
- Ага, проти нашого миршавого Романа будь-яка теличка коровою здається, - не упустив кольнути  дружину, яка над усіх дітей жалувала Ромчика. – Засидівся я тут з тобою. Поїду, бо там баби вже, мабуть, з голоду захляли, та й на нову невістку погляну.

Під’їжджаючи велосипедом, Іван відмітив про себе, що робота завершується, бо всі були вже внизу пагорба. «А ось і невісточка ніби, - оглянув незнайому молодичку у світлих шортах і білій майці. – І яка ж вона, в біса, городянка, коли он відразу два відра картоплі пре!»
- Боже, поможи! –наближаючись, гукнув Іван.
- Казали боги, щоб і ви помогли! – блиснула білими зубками Марічка.
«Та й язикате яке», - подумав про себе майбутній свекор і, підійшовши до неї, простяг обидві руки:
- Ну, здорова була, я - Іван Романович, батько того самого Романа, - і кивнув на сина.
- Доброго дня!  Марія,- подала свою руку, й Іван потис її обома. Далі пішов нижче привітатися з сином. Обнялися міцно і щось, відійшовши, говорили.
А жіночки в цей час не спускали з них очей. Не часто в селі буває така чудасія – знайомство на городі.
Роман покликав Марічку і сказав їй накривати обід в садку, що ріс майже поруч. Марії стало трішки ніяково, бо яка вона тут господиня, а потім оговталася: ну не будуть же накривати батько чи Роман. Тому швиденько знайшла рівне місце під розлогою грушею, простелила покладену зверху в сумці скатертину і почала діставати харчі. «О, і пляшка, - дістала скляну, заткнуту корковою пробкою, - судячи з упаковки – самогон!»
Роман з батьком поскладали до трактора мішки з картоплею, і Микола одразу поїхав, хоч як його не вмовляли пообідати. Гаряча пора – ніколи.
Марічка вже наготувала двохлітрову пляшку з водою мити руки. Хто мив, а хто в першу чергу спрагло припадав до холодної води.
- Не дуже впивайтеся, - гукав їм Іван, - там вам Олена поклала холодної і з градусами!
Було приємно після такої спеки і важкої праці сісти у холодку. Від пахощів аж слинка текла: Олена наварила, насмажила і поклала ще привезені Романом ковбаси, сир, рибу. Тож очі розбігалися. Іван розлив у пластикові стаканчики горілки і мовив:
- Дякую вам, що допомогли зібрати урожай. То ж кличте й нас на толоку, коли кому треба, бажано швидше, - хитро посміхнувся, - поки Марія тут – швидше борги відробимо. А чи ж надовго до нас, чи вже на зовсім? – глянув так в очі, наче хотів заглянути в душу.
- За п’ять днів закінчується моя відпустка, - знітилась та.
- А ким же ти працюєш? – спитала тітка Векла.
- Головним бухгалтером, на фірмі.
- Он як…
І тут уже жіночки потихеньку почали розплутувати клубок. Тітка Секлета дізналася, що вони з Марічкою землячки, з однієї області, і почала згадувати і юність, і молодість, і як сюди потрапила. Виявилося, що Марічка родом не з міста, а із селища, тому й звикла до будь-якої роботи. Правда, міське життя далося взнаки, бо спину аж ломило з незвички.
- А познайомились же ви як? – запитала одна з молодиць.
Марічка розгублено глянула на Романа. Обманювати не хотіла, а казати правду він їй заборонив. Хіба ж у селі знайомство в Інтернеті хтось сприйме за серйозне і розумне?  Та й для більшості саме слово «Інтернет» якесь загадкове і ніби від нечистого.
- Марічка приїжджала у відпустку торік до наших спільних знайомих, поспішив на поміч Роман, – от і познайомилися.
Довго б іще гомоніли, але ж у кожного вдома господарство, тому й почали підніматися. Іван з сином ще раз подякували. Жінки пішли, а Марічка почала збирати скатертинку. Батько повісив сумку на руль велосипеда, і вони втрьох рушили додому. Йшли холодком саду, піднімаючись до дороги. І тут Марічка помітила кущик м’яти, а ось іще один. Вона присіла й почала її рвати.
- Що то ти там таке цікаве уже знайшла в наших краях? – Роман теж присів, щоб допомогти.
- Глянь, яка м’ята! І яка запашна! Треба буде насушити, - збираючи, казала Марія.
- О, то ти знаєшся на зіллі? Часом, не знахарка? – спитав батько.
- Особливо на зіллі не знаюся, - відповіла, - але всім відомо, що з неї чай смачний, та й нерви заспокоює, а ще корисно для шлунку. Наша бабуся завжди взимку готувала чай на різних травах.
- Що ж, - батько сів на велосипед, - уже й дорога рівненька. То я поїду, а ви собі потихеньку дійдете.
Роман поклав руку на стан коханій:
- Втомилася, золотко?
- Нічого, зате хоч розім’ялася. Теж корисно для здоров’я.
- А ти хороше на всіх справила враження. Моя розумниця, - і поцілував у лоба, - ходімо.

Мати зустріла вдома вже привітніше. Батька не було – пішов випасати корову. В череду її не пускали, бо билася й могла когось скалічити. Тож Роман з Марічкою взялися допомагати матері по господарству.
До вечері Марічка поставила привезений дорогий коньяк для батька, а матері вино. Ті залишилися вдоволені. Невістку розпитуваннями не доймали,оскільки бачили, що втомлена. Повечеряли.  Мати постелила у великій прохолодній кімнаті. Марічка прилягла, а Роман поцілував і сказав, що йому треба провідати сусіда. Крізь прочинені двері молодичка чула,  як завітала, очевидно, сусідка, і вони гомоніли з матір’ю. Хоч постіль була м’яка, але Марії все було не зручно, вона не знала, як лягти, бо все тіло боліло. Нарешті втома почала брати своє, і крізь сон вона чула, як мати говорила сусідці, що Марічка - родова знахарка, що вона, очевидно, і обпоїла чимось Романа, бо не міг він так швидко забути дружину; та й очі в неї бісівські – чорнющі – так і блискають; і котик їхній чорненький, що тільки Олені в руки дається, одразу на її «кис-кис» підійшов і почав тертися об ноги…
«Невже і я буду така в такому віці?» - десь промайнуло в Маріїній голові. Голоси звучали все тихіше й тихіше,ніби віддалялися від стомленої молодиці, аж поки та зовсім не поринула в міцний сон. Роман навшпиньки зайшов до кімнати, тихенько причинив двері, поцілував кохану, посміхнувся, помилувався і обережно ліг поруч.

Вранці Марічка прокинулася і відразу не зрозуміла, де вона. Але це тривало тільки мить. Вона почала одягатися, і тут зайшов Роман.
- Ти спала, як дитя, люба, тому не став тебе будити, - пригорнув до себе, поцілував.
- Доброго ранку , Ромчику,- відповіла довгим поцілунком.
- Доброго. А ми тебе вже на сніданок чекаємо.
- Краще б збудив, а то незручно, що так довго спала.
- Ти ж з дороги та ще й з городу, - посміхнувся Роман.
- А ти хіба ні?
- Мені не звикати. Ходімо.
Стіл був накритий, але батьки були десь на подвір’ї, тому син пішов їх кликати. Увійшов батько, за ним і мати – у білій кофтині, синій спідниці, усміхнена. Привіталися. Батько помітив миттєве Марійчине здивування і теж, посміхаючись, сказав:
- Це вона, дочко, так для тебе вирядилась. А то ходить і ходить в одному й тому ж.
- А до кого мені розфуфирюватися: до поросят чи корови? Вони мене й таку люблять.
- Та хоч би й для мене! – мовив Іван.
- А ти під вінцем клявся мене любити у будь-якому вигляді.
- А й справді, мамо, - вмішався Роман, - у вас стільки вбрання у шафі – щодня можна міняти.
- Ой, сину, мінятиму. Давайте снідати.
За сніданком уже свекри розпитували про Марійчину сім’ю. Вирішили, що коли у них з Романом уже все серйозно, то не завадило б і познайомитися зі сватами. Розмова була невимушеною. Батьки згадували свою молодість, Ромчикове дитинство, його бешкети. Потім батько, подякувавши за сніданок, пішов у справах, мати взялася кришити яблука для сушки, а закохані пішли у сад, аби назбирати ще яблук і груш.
За сараєм був сінник, а потім уже сад. Роман зупинився і хитро глянув на Марічку:
- А чи не хочеш, моє золотце, відчути запах лугового сіна, яке все літечко дихало вітром, сонцем…
- Здурів ти, чи що? – відмахнулася вона.
- Ну ж бо, кохана, - потіг за руку.
- Ромчику, що про нас батьки скажуть?
- А нічого не скажуть. Батько пішов до кума. Мати  зайнята. Їм зараз не до нас, - і вже відчинив дверцята сінника.
Сіна було накладено вже дуже високо. Роман встромив вила в середину  і, тримаючи їх рукою, став на коліно:
- Ставай мені на ногу, так, тепер на держак, обережно.
Марічка припала до сіна.
- Тримайся, - вгородив інші вила вище, - тепер обережно ставай на ці. Ось так, мила.
І Марічка була вже зверху. Потім сам, як циркач, орудуючи вилами, дряпався нагору, як кіт. Марічка подала руку і допомогла забратися.
… Було чути, як мати із сусідкою говорила у дворі, тому довелося ще пробути на сіновалі. Згодом голоси затихли. І вони вже хотіли тихцем спуститися, але почулися кроки, мати крикнула на кота, щоб не плутався під ногами, скрипнули дверцята, і вона почала скубти сіно. Роман з Марією притихли і тільки переморгувались. Мати пішла. І тут Марічка згадала:
- Слухай, сонце, а ми ж як вилазили сюди, роззулися. Ти черевики прибрав?
- Ні! – і зайшлися обоє сміхом.
Матір знайшли на городі. Вона обривала квасолю. Марічці було соромно підняти очі, зате син з усмішкою звернувся:
- А ми вас, мамо, шукали по сусідах. А тоді зняли черевики, поставили у сінник, щоб не забруднити, та й пішли на город.
- Таке скажеш, балагур, - мати сама почервоніла, засміялася і перевела розмову про врожай.
А ввечері Роман розповідав Марічці: мати зробила висновок, що невістка сина любить по-справжньому. Бо свого часу в молодості Іван хотів Олену підбити у полі на подібний подвиг. Та вона (хоч нікого там і не було) боялася, що можуть помітити. Чоловік образився і не раз потім докоряв, що не має вона до нього сильної любові і пристрасті.

На сільському стадіоні був футбол. Звісно, визначна подія. Місцеві підприємці всі були тут. Продавалося морозиво, пиво, смажилися шашлики. Вболівальники потихеньку залишали свої глядацькі місця і об’єднувалися подалі купками. Одні пили за здоров’я своїх гравців, інші лаяли.
Марічка з коханим теж пішли на сільське видовище. Усі зустрічні щиро вітали земляка, якого рік не бачили, розпитували про заробітки і з неприхованою цікавістю розглядали його супутницю.
Роман підвів Марічку до гурту своїх друзів, перезнайомив усіх. І, звісно ж, не обійшлося без чарки. Розмова велася голосно, розповідалися останні новини, час від часу вигукувалися репліки у бік футболістів.
Марічка помітила, як високий чорнявий чоловік не зводив з неї посоловілих очей. Стрілися поглядами – і той не витримав:
- Добре тобі, Романе! Ось дивлюся на вас і по-щирому заздрю. Ви як голуб’ята. Починаєте нове життя. Жінка в тебе приємна, гарна. Ви такі щасливі! А я…
- Та заспокойся, Павле, буде ще і в тебе щастя. Не можна ж так побиватися, - поплескав по плечу Роман.
- Ні, уже рік минув, як померла моя Наталка, а я  й досі місця собі не знайду. В хаті все нагадує про неї. Вийду на подвір’я:  отут вона колись квіти насадила, отут ми вдвох сиділи…
- Ну, не треба так, - співчутливо сказала Марія, - час загоїть рани.
- Ой, не загоїть! – узяв її за руку. – Дай же, Боже, хоч вам з Романом щастя, щоб ви жили довго в любові та злагоді. Дайте, я вас поцілую.
Поцілував товариша, потім Марічку в щоки. Вона намагалася бридливо не скривитися від мокрих губів Павла. І тут очима зустрілася з Романовими, які ніби пропікали її недобрим вогником. «Що я такого зробила?» - подумала про себе.
Поверталися додому якось сумно.
- Давай  зайдемо до магазину, - запропонував чоловік, - візьму собі холодного пива. Ти що будеш?
- А я буду холодне морозиво!
Зайшли всередину.
- Овва! І хто ж це до нас завітав? Сам Роман Іванович власною персоною! – розпливлася в усмішці за прилавком огрядна молодиця.
- Здорова була, Любко, - привітався, -  а ти все гарнішаєш!
- Ну не засихати ж нам у селі! Познайом же зі своєю милою супутницею.
- Марічка – моя наречена. А це Люба – моя однокласниця.
Подали одна одній руки.
- А ви, мабуть, з футболу? – продовжувала розмову Люба. – Вам, Маріє, після міста, певно, сумно? У нас у селі немає ні клубу, ні театру, ні музеїв…
- Чого ж сумно? – підняла брови Марічка. – Ваше село й так  ніби музей. Таке гарне, зелене, хатки, як намальовані. Та й будинки деякі, як замки.
Люба вдоволено посміхнулася.
Роман, попиваючи дорогою пиво, сказав:
- А ти умієш у себе зачарувати.
- І чим же я зачаровую? – здивувалася Марія.
- Назвати наше село музеєм! Ця Люба усім розтризвонить , і тебе за такі слова тут усі боготворитимуть!
- То ти повинен пишатися, що володієш таким ангелом, любий, - і поцілувала у виголену щоку.
Роман посміхнувся, але ця усмішка була якоюсь гіркою:
- Пишатися, кажеш? А чи ти знаєш, моя кохана, що в селі кажуть?
- А звідки ж мені знати?
- А те, що ми з тобою не пара. Що я, бач, і  зростом, і красою для тебе не вийшов. Та куди мені, селюку, до такої пані!
- Ти що, Ромчику, - аж зупинилася, -  хіба ж людей люблять за красу? У коханні єднаються душі. А людям що? Новина в селі – треба її обсмакувати. Поговорять та перекинуться на когось іншого.
- А як ти сама передумаєш? Як тоді мені, батькам буде?
- От, дурненький,таке вигадав, - взяла за руку, - ходімо вже, мій селюк, вдома роботи по зав’язку.

Олена з невісткою обривали в садку сливи. Коли вже не можна було дотягтися до плодів на стільчику, Марічка, як кішка, збиралася на дерево. А мати все знизу охала, боячись, аби та не впала.
Коли вже обривали останнє маленьке дерево, свекруха почала таку розмову:
- Я все хочу запитати і не знаю, як…
Марічка насторожилася.
- От моя невістка… колишня, - спохватилася Олена, - так от Анничка… Вона така маленька, худенька і то чогось пішла від Романа до іншого чоловіка. А ви (вона ще говорила невістці то «ти», то «ви»), ви така велика жінка, а мій Ромчик такий миршавий…
Марічка мало не вдавилася сливою, якою в цей час смакувала. Такого вона точно не очікувала! Їй стало смішно, але, зважаючи на зболений вираз Олениного обличчя, насилу стримувалася.
- Я боюся, що і ти його згодом кинеш. А мені так шкода свого сина…
- Не для того я затягла його в свої лабети, щоб кидати, - невістка обійняла свекруху і вже голосно й щиро сміялася. Мати теж почала сміятися і вже весело сказала:
- Ти ж хоч не бий його, дочко.
- Що ви, я його на руках носитиму!

Був останній день Марійчиного перебування у свекрів. Усім було сумно. Мати з батьком збирали в дорогу чим могли наділити. А Марія в цей час на кухні замісила тісто, нарізала слив і  яблук для начинки, підготувала сир. Пиріжки смажилися - і приємний запах понісся дворищем.
Роман якраз стояв під хатою. Підійшла мати, пожурилася, що невістка так швидко від’їжджає. І тут Роман зачаровано, з блиском в очах сказав: «Погляньте лиш на оце чудо!»  Мати обернулася. Підходила Марічка -  підв’язана білою тоненькою хустиною, у фартушку, розчервоніла, усміхнена, а в руках тримала повну з горою миску рум’яних пирогів.
Марічка глянула на нього здивовано і намагалася, вдивляючись у відображення у вікні, побачити: чи то борошно на обличчі, чи тісто, чи хустка, можливо, смішно з’їхала?
«Оце вона і є – доля!» - не зводив із коханої очей. Мати теж дивилася то на сина, то на невістку і думала: «Ну нарешті радість повернеться у сім’ю».
Пироги вийшли на славу. Особливо їх нахвалював батько. Зайшли родичі попрощатися з Марічкою. За столом їх пригощали обідом. А батьки припрошували: «Он скуштуйте ще й пирогів. Наша невістка наготувала».
Прощалися, сподіваючись на швидку зустріч.

У вагоні Марічка довго не могла заснути і думала: «Ось воно – щастя. Особливе. Не таке, як у всіх, бо у кожного своє. І немає рецепта його приготування. У кожного свій сценарій у житті. Головне – зберегти своє щастя і пронести крізь усе життя, наділяючи радістю рідних і близьких людей…»