Примара

Спочатку тендітним дощем пролилася  у сни в щебетанні,
Прибивши минулу пилюку, ти свіжість у душу внесла.
Розкидані мрії, що чахли злиденно і сумно в чеканні, 
Лелеками стали у ключ, повернулась до мене весна.

Та ще і завзята! Така первозданна, легка й веселкова,
У звуках трембіт з полонин і по плаю від гір між смерек,
Прийшла уночі й цілувала, свою завела колискову
В навіяній казці, де вир почуттів свій початок бере.

Ти ява? Примара? Чи орнаментом пісня в серці найліпша?
Одвічна тривога, що сон цей ось-ось утече, промайне?
Боюся вдихнути, щоб знов ненароком, вже вкотре так спішно
Не зникла від мене, згорнувши проміння своє неземне.

У відповідь – тиша. Душа сновигає від щастя до болю,
То туга чорніє, то щем прокрадається в сіре вікно.
То плаче покинуте світло в нестерпно огидній неволі,
Плануючи день мій грядущий, бездарне й зужите кіно.

11:54, 24.06.2012 рік.

Зображення взято з http://nnm.ru/blogs/horror1017