Я подумала тодi, що твоя любов змужнiла... укр Соф

***


А хмари кричали услід: «Тобі здалося!»
Ми, мов малі грайливі горобці,
Купаємося в калюжі, прогрітій сонцем.
Натягуємо на себе сіру буденність.
Плюскочемося в щасті щодня,
Ніби воно має тривати вічно.
А потім струшуємо з себе
Брудні краплі,
Які швидко висихають на асфальті.
Місто хворе на короткозорість:
Поламані ребра місяця
Наче обірвані струни прооперованої пісні.
Наркоз закінчився.
Рафінад видають на свята.
Ми врятувались від закидування
Самотнім камінням,
Нам конче потрібні пробіли.
А далі знову руки стануть наручниками,
Серце стане вбивцею,
А мій тиск щоденно здійснюватиме суїцид,
Падаючи вниз
І розбиваючись об таблетки, мікстури,
Шоколад, коньяк.
Не буди мене.
Я до ранку посплю
На твоєму підвіконні.
Налиті соком яблука
Пародіюють ключі журавлів, що відлітають.
Мрії осені течуть крізь розбиту склянку
Можливості холодним дощем,


Він на вологому слизькому асфальті
Поламав коліна
І повзе перехожим під ноги.
Вони лупцюють його своїми підошвами
По голові, у боки.
Наступають на довгі музичні пальці.
Осінь стала посеред міста.