Веретено

Проснусь – а в окошках темно,
В тиши только звёздный полёт,
А мамино веретено
Уже свою песню ведёт.

Каганчик моргнёт полуживо,
Очнусь, наконец,  и пойму.
Что мама ещё не ложилась,
Всё так же, как всю войну.

Как песня или молитва,
В морщинках родного лица
Слезою снуёт эта нитка
И нет этой нитке конца.

Сугробы село окружают,
Все реки – во льду, как в броне,
Полмира пылает в пожаре
И бати давно уже нет.

И лишь в этой хате, где мыкает
Беда, сиротою кружит,
Из маминых рук тонкой ниткою
Снуёт бесконечная жизнь.

Мы встанем, всё вынесем – ведаю,
Сломать мы себя – не дадим.
Над нашими муками, бедами
Ещё мы до звёзд долетим.

Светить будут нощно и дённо
В грядущее, словно ключи –
И наших ракет веретёна,
И вымпелов наших лучи.

Но мне не забыть, как заклятье,
Цену   достижений таких…
Ни окон, морозом распятых,
Ни маминых рук золотых.

Бывает, проснусь: где же, где я,
Каганчик мерцает в окно…
И космос, как будто, куделя,
А мир наш – веретено.


Веретено

Прокинусь – у вікнах темно,
Надворі ні звуку ніде.
А мамине веретено
Вже пісню свою веде.

Каганчик моргне зухвало,
Я пам’ять напружу й збагну,
Що мама іще й не лягала,
Отак, як і всю війну.

Як пісня чи як молитва
На тлі дорогого лиця
Сльозою снується та нитка,
І нитці немає кінця.

Зима нагромадила вежі,
Всі ріки скувала зима.
Півсвіту палає в пожежі,
І батька мого вже нема.

І тільки в цій хаті, де никає
Біда, як злиденне дитя,
З-під маминих пучечок ниткою
Снується безсмертне життя.

Ми встанемо, здужаєм, підемо,
Зламати себе не дамо.
Над нашими муками й бідами
Ми ще до зірок злетимо.

Світитимуть нічно і денно
Народам іще крізь віки
І наших ракет веретена,
І вимпелів наших зірки.

Та тільки мені не забути
Доріг до набутків отих,
Ні вікон, морозом закутих,
Ні маминих рук золотих.

Буває, прокинуся: де я?
Каганчик мигтить звіддаля.
И космос – неначе куделя,
Й під-ним веретеном – Земля.

(Борис Мозолевський. Поезії. –
Київ, 2007. – С.175-176).