Пока не поздно

Поки не пізно

В моїх руках – спустошена планета…
Ти запитаєш: хто завдав біди?
Не ті, що вірші пишуть і сонети,
Що дякують у серпні за плоди…

Не ті ставки забруднюють і ріки,
Не ті ліси рубають і сади,
Що полюбили озеро навіки,
І в Бога просять соняху води…

Земля втомилась, підіймає груди…
Сумують в житі сині сокирки…
І в річці, і в душі вже стільки бруду,
Що засмітив і помисли, й думки.

Спиляли ліс, і проліски порвали,
І виловили  рибу у ставку,
Фіалки й ряст за безцінь продавали, -
Тепер і не ростуть вони в переліску.

Раніш казали: травень недалеко,
Що він за лугом, Мабуть, поспіша…
А у дворі поселиться лелека, -
В господаря ж розгорнута душа…

Тепер не те! Бо душі спорожніли,
Свідомість загубилась на межі…
Спасти себе для себе не зуміли,
Тепер над нами й блискають ножі.

Нема струмка, і висохла криниця,
Що тінь ховала в плесі від верби.
Тепер лиш дно замулене лосниться,
Стежки лишились суму і журби…

Красоля зникла, не цвіте калина,
І жайвір не так голосно співа.
Не зацвітає пшінкою долина,
Й не так щипає руки кропива…

Ну досить! Все! Проснімося ізрання,
Вдихнем на повні груди, як було.
Ми ж народились з вами для кохання,
Й ці почуття ще ні, не замело.

Давайте, люди, візьмемось за руки,
В криниці знов відновим джерело,
Щоб після сліз і довгої розлуки
Нам добре на душі усім було.

Учімось жить ! Навчаймося кохати,
Щоб в душах наших пахло і цвіло.
А до порогу батькової хати
Несімо радість, щедрість і тепло.

Забудьмо все: і підкупи, і болі,
І гріх важкий – нести комусь хреста…
Лікуймо швидше душі наші кволі,
Поки іще планета не пуста…