Не говори

Не кажи

Не кажи, що осінь на порозі,
Відчуваю я її й сама.
Наче чайка, б»юся у тривозі,
Що у душу стукає зима…
Не кажи! Прошу тебе, порадуй
Днем серпневим у п»янкім вінку.
І  про осінь навіть не нагадуй,
Мовчазну, печальну чи дзвінку…
Не дивись на обрії зелені
З тихим сумом вересня краси.
І без тебе спогади черлені
Вип»ють келих чистої роси…
Не кажи, що осінь землю росить,
Що дощі – неначе з рукава…
Моє серце спокою не просить,
Хоч душа, як квітка, ожива…
Не кажи, що за городом – осінь
Листя, наче карти, розкида.
Багряніє серпня ніжна просинь,
І душа зітхає молода.
Не кажи! Усе й без тебе знаю!
Дощ, печалі, перші морозці.
І тебе ця осінь не минає,
Бач, сльоза сріблиться на щоці…
Осінь вабить довго  і жорстоко,
Лист із серця боляче зрива…
Потім геть самотньо й одиноко
В безвість неба кидає слова…
То ж скажу, що осінь – як примара:
Не сховаєшся від неї ти ніде.
Як гроза, як зливи чорна хмара,
Боже мій! Непрохана, а йде!..