Криница

Батькова криниця
Зітхає батькова криниця,
Зовсім порожня, без води.
Прохожим боляче дивиться,
Хто погляд кидає сюди.
Припасти б спраглими вустами,
Й себе побачити на дні.
Так ми ж другими тепер стали, -
Духовно танем день при дні.
До чого нам, мовляв, криниця?
І батька погляд з-під руки?
Та ми ж «крутьіе» і годиться
Забути край, і рушники..
Верба й калина у минуле
Туманом з пам»яті зійшли.
І наші душі обминули, -
Вони ж такими не були…
Бо не знайшлося місця й скраю,
(А пробудитися пора!)
Тепер криниця й помирає,
Не дочекавшися  добра.
Там – ясен подумки всихає,
Зникають ріки і ставки.
У стрісі пташечки немає,
І не вертають ластівки…
І лише згадка: три вербиці,
До болю ріднеє село,
І дно студеної криниці,
Було колись, колись було…
Росла калина недалеко,
Буяла, пахла і цвіла.
А на вербі – стара лелека
Сімейний спокій берегла…
«Топтати ряст» не довго будем,
Лишаєм пустки , далебі,
То ж схаменімось, добрі люди,
Шукаймо зло в самих собі.
Дістанем з вами зло небесне,
Лиш вгору  погляд слід піднять.
Тоді добро в душі воскресне,
І струни ласки задзвенять.
І щоб не боляче дивиться,
Як сохне сад і гине став,
Тамуймо спрагу із криниці,
Що батько в спадок передав.