***

                Дощі

Хіба? Невже? Чия це осінь?
На свічці – воскова сльоза..
Ти жмуток слів лишив у просинь,
Нікому й слова не сказав…
   Та сумувати – ні! Не треба!
   Хоч ті  слова – немов ножі.
   Заглянь у безвість, за крайнеба,
   Де сплять солодкі міражі…
Німа й. Тебе не бачу, -
Таке буває лиш ві сні.
Питаю: вдача чи невдача:
Забути погляд і пісні?
   Сіріє осінь, мов примара,
   В сиво-холодному плащі.
   Й лишився сум, як чорна хмара,
   І йдуть дощі… Дощі, дощі…

      Такої осені не буде

Купаю мрії в жовтня тиші,
Вдихаю звуки неземні я.
Ледь свої спогади притишу,
 Від кольорів густих німію.
Руді і жовті, й червонасті, -
Яких же тут тільки немає!
Строкатий колір – колір щастя,
Від нього й сонце засинає.
Вже й павутина в небі висне,
Калина кетягом гойдає.
А я зажмурююсь навмисне,
Й на квітці осені гадаю…
Боюсь подумать: все вмирає…
Та хай як там говорять люди,
Сама я знаю, добре знаю:
Такої осені не буде!..