***

Збірка віршів
 







Балада про війну

Пролог

Таврійський степ... Безмежний, дикий,         
                вільний,
Ніким не закріпачена земля
Такий тривожний і такий спокійний...
В цім морі трав душа себе знайшла.
Там, вдалині, де бог запалює блакить,
Де розправляє свої крила темний птах
В обіймах тиші мужній гордий скіф стоїть,
Не знає він, що значить біль і значить страх,
Стоїть славетний воїн на сторожі
Оберігає спокій, волю, мир і свій народ,
Та щось в пітьмі ховається вороже,
На землю скіфів хтось роззявив рот?!
...Лилася кров і напоїла степ священний
Здобуті ж кровію життя і воля знов,
Та шлях війни, здається, нескінченний
Майбутнє – то чи кров і смерть, чи смерть і кров...
Співає горн, реве сердито. „Татари!
Татари тут! Татари зовсім близько!..”
Вп’ялась стріла у груди хлопчака – і хмари
Нависли чорні над землею низько
Замовкло все... Все жде чогось страшного
І лиш в тіні співає крук, віщує біль і смерть
І не відвернеш вихору лихого
Й не проженеш стару з косою геть
Стара все ходить між рядами, косить,
Збиває з ніг відважних русичів
А навіжена татарва шаблюки точить
І перетворює всю Русь в рабів...
Сіяло сонце для Русі в останній раз,
Трава вкривалася кривавою росою,
Рука вже не могла тримать ні меч, ні час 
І світ, темнів немов перед грозою...
Все перетворено на рабство тут катами
Тебе ж терзали, моя земле,на шматки
Ті, хто звав себе твоїми же синами,
Хто плакався панам, а потім і гвізки
Забили ж самі в свої руки
І закували ж самі себе в кайдани
І тоді кидалися у поприще науки,
Щоб випросить якоїсь собі шани
Це все було так підло і так бридко
Хотілось бігти світ за очі і кричать!..
Згадаєш все це-й волосся встає дибки
Хочеш лягти заснуть і не вставать
Земля ж вже захлиналася від крові
Земля ж стогнала під ярмом катів
Народ хотів почути рідне слово
Щоб жить і вірить знову захотів...

З покон віків нас роздирали і душили
Карали нас за те, що ми народ,
Нас різали, стріляли і гнобили
І продавали нас без наших згод
Ми думали: „Страшніше вже не буде, «-
Аж поки не почули грім гармат
І грізне „Хайль”. О, Бідолашний люде!
Напевно, ми не вирвемось з цих ґрат
 Душа ж вже не могла цього терпіти
Душа ж вже рвалась у вільную блакить
Ніхто не хтів лиш скласти руки і сидіти
Всі захотіли вільно дихати і жить.
І
Україна... Маленькеє село,  хатини,
Що потопають у п’янких садках
І чисте небо, мов душа дитини,
І загадкове, й  вільне, наче птах.
І пагорби, що як сторожа вірна,
Уквітчані, безмежні , непохитні
Стоять віками разом, нероздільно
Такі чаруючі й такі привітні.
Густі, розлогі, тихі, ніжні верби.
Між них – вузенька річечка одна
Співає, зазира мрійливо в небо
Закохана в блакить, майбуть, вона.
Старезний ліс... Він величавий, грізний
Але ласкавий, любий, бо він – дід.
Одноманітний і водночас різний
Як весь широкий білий оцей світ.
Вогненне сонце плавить скло віконне
За горизонтом вже чекає ніч,
Духмяна, рідна і така знайома
Хоч й має різних декілька облич.
Край неба запалав м’яким багрянцем.
Так ніжно посміхнувся і застиг
Маленький янгол, що все оздобив глянцем,
Бо тільки він створить усе це міг.
Вкраїнська ніч... Безмежна, таємнича
Тривожна, й напрочуд чарівна
Як заворожує її чітке обличчя!
Як вабить ніжна пісня солов’я!
Проходить тихою, легенькою ходою
Між хатами. Заходить в кожен дім.
Своєю ніжною і теплою рукою
Пригорнить кожного, хто будить в нім.
„Заплющуй очі – йди в країну снів,
де все співа, буя, живе, рокоче,
де відпочинеш від буденних днів,
Для цього ж Бог створив такії ночі!”
Та сон мина... Минає ніч прозора
Вже прокидається і знов співа земля
Світанок... Море світла... Й знов суворе
Щось незнайоме вже чекає, мчить здаля
Навколо все було на диво тихим
Бувало чути лиш людськії голоси.
Й співали птахи десь голосом чарівним
Мабуть купались у вранішній росі.
...Ще трішечки, ще зовсім трішки
і все задиха знов на повні груди,
Хтось їхатиме, хтось ітиме пішки,
Знов працювати будуть техніка і люди...
Господар неба вже розпочав свій шлях
Буя, бурлить життя і віє вітер змін
І хтось уже працює на лугах
І не спинить нікому часу плин
Надворі бавляться малята
Хтось – білі річки, хтось – в старім ліску.
Ось хатка вквітчана , а на подвір’ї мати
Щось поралась й співала пісеньку дзвінку
Навколо неї бігав все хлопчина
Маленький, спритний, дуже говіркий
Говорив то про майбутнє і родину
Чи то про небо вільне, літаки
„Я буду здійснювать польоти,
долать безмежну і глибоку височінь!
Я буду льотчиком! Пілотом!
Пірнатиму в небесну синь...”
                ІІ
Хлопчина вже усівся на порозі,
Не відривав від неба оченят
Та янгол смерті, був уже в дорозі
Він скоро розтерза орлів, орлят.
Розправив свої крил, біс триклятий,
Дістав свій меч і пронизав все небо
“Я Бог й творець! Не треба зла тримати
Що вкрав нікчемнеє життя у тебе!”
І покотився грізний вибух по світах
І розірвалось сонце на дрібні шматки
І всіх і все скував в обіймах страх
А в голові роїлись здогадки.
Хлопчина встав і прошепотів лиш: “Мамо!”,
Але ступити за межу не встиг
Як усього скував вогонь, й все стало
пеклом. Злий демон збив дитя із ніг.
Все навкруги тремтіло і палало
Хатину цю злий демон пожирав.
Це  пекло не вмирало, не вгасало,
А Бог в раю, на небі, все ридав.
Застиг крик болю в її серці і очах
Душа забилася в тілесному полоні
Вона упала на коліна. На вустах
Застигла кров... “Мій сину!” – і сплеснула в долоні...
Він не зустріне більше вже світанок,
Не буде більш ховатися в траві
Не питиме він більш з долоні ранок
Не бігатиме більше по землі
Він не побачить світ цей білий знову
Не буде плакати, сміятись, сумувать
Він не відчує материнської любові
Й не буде більше неньки обіймають...
Мати все стояла на колінах
Перед пеклом тим... Те пекло клекотало
Все рвалось вверх і душу її сина
Пустили в рай, у небо не хотіло
В її очах блукало божевілля
В своєму серці віри не йняла
Її душа вже не ридала, не боліла
Вона лиш встала й в пекло те пішла...
Лютує біс! Все розрива , все рушить
Махає крилами і скалиться  як вовк
Кістлявими руками народ душить
І владно всім говорить: „Я пророк!”
Весь світ здригається від тих ударів,
Весь світ вже задихається в пітьмі
Земля втомилася носить тих гадів
Земля втомилася тонути у війні
Лютує біс! Ніяк не наситишся?!
Чого ж тоді тобі, нацисте, треба?!
Людської крові ти ще не напився?!
Чи хочеш відпалити купол неба?!
Ти ж сплюндрував храм світла і любові
Ти ж Бога вбив в отих людських серцях
Вже ж сонце захлинається від крові
А мертвий носить тебе на руках!
Перетворив ти весь цей світ на цвинтар
А церкви накривав зенітним шквалом
Народам ти кричав: “Вас вбито! Вбито!”
Для них війна була смертельним балом.
Народ вмирав від вогнестрільних ран
Народ вмирав від голоду опухлий
А ти сміявся, проклятий тиран,
Його терзав, про всіх святих забувши
ІІІ
Горіла синь від “Юнкерів” фашистських,
Земля кипіла від вибухів гранат
І люд вмирав від тих тортур нацистських
Та Гітлер не спиняв страшний парад.
Вода зачервонілась вже від крові
А з неба крапав вже розплавлений метал
Але не вбив цей жах в серцях людей любові
Лиш на боротьбу він їх підняв...
Ішли  на  фронт  чоловіки,  жінки  і  діти
Ішли,  щоб  зупинити   цю  війну
Він  ран  тяжких  всю  землю зцілити 
Забить  гвіздки  в  фашистськую  труну
Ішли  ще  зовсім  юні  юнаки,  дівчата,
Що  вчора  ще кружляли  у танку
Сьогодні ж  взявши  автомати
Вже  потопали у  кривавому  струмку.
Вони  тоді  вже  знали  доленьку  свою?
Чи  знали,  що  не  побачать  більше  світ?
Чи  здогадались,  що  це  не  іграшки  в  війну,
Що  це  прокльон  на  весь  слов’янський   рід?
Звичайно,  знали.  Але  ж  вони  пішли
В  те  пекло  кляте  воювати!
Пішли  так  гордо,  не  втекли!
Щоб  світ  весь  Божий  відстояти,
Щоб  вирвати  життя  із  ґрат  сталевих..
І  залишить  його  для  інших поколінь,
Щоб  захистити  всіх  від  страт  чисельних .
Відвоювати  ,звільнить  небесну  синь...
Рука  стискає  міцно  автомат
І  серце  божевільно  калатає
В  тилу  стріляє  ще  живий  солдат
Та  силонька  його  вже  покидає
Він  судорожно  тисне  на  курок,
Але  до  смерті  лиш  чотири  кроки,
А  німець  люто  зиркає,  як  вовк –
Їм  не  здолати  його  любов  глибоку
Солдат  упав  в  пожовклу  траву
І  спраглими  вустами  до  землі  припав,
Зібрав  в долоні  він  росу  живу
Злив  чорну  кров  і  через  мить  вже  спав
За  що,  скажи,  тиране,  ти  їх  вбивав?
За  що  ти  нівечив  людські  життя
І  спопеляв  ще  зовсім  юні  душі?  Це  все  ж  гріх!
Вбивавши  їх,  вбивав  ти  власне  майбуття.
В  концтаборах  вмирали  мільйони
Невинно  замордованих  людей
А  ти сміявся на диявольському  троні
Сміявся...  і  знущався  із  дітей!
За  що ти мучив  їх, диявол  лютий?
За  що  ти спалював живцем  народи?
І  що ти  обіцяв тим клятим  Брутам?
Якісь  брехливі  їм  давав  ти  згоди?
Чи все обіцяне– це кров і трупів гори?
Якщо ж це так,  ти  стримав  слово
Ти  напоїв  їх  кров’ю,  горем
Ще  й  вивчив їх  своєї  мови
А  розум  твій  жорстокий  і  сліпий
Душа  твоя  уже  давно  померла
І  ти  не  чув  плачу,  крик  розпачу  людський
Й  прокльон дітей,  яких  твої  вовки  роздерли.
А,  може,  ти  продався  Сатані?
І  ти  влаштовував  ті  Марші  Смерті
Лиш  щоб  віддать  належне  данині,
Бо  геній  зла  чекав  свого  уперто.
Та  не  відкупишся  від  Бога  ти!
За  ті  страшні  убивства  і  знущання
Твоя  дорога  в  пекло.  Не  втекти
Від  божого  тяжкого  покарання
Не допоможуть ні нацистські вояки тобі,
Ні  танки,  “Юнкерси”,  гранати...
Ніхто! Тож віднайди  ти  силу  у  собі
Щоб  заплатить  за  зло  ту  плату,
Яку  позначить  Бог,  народ,  весь  люд
Що  ти  вбивав  і  катував  в  концтаборах,
На  фронті,  в  селах  і  містах,  за  бруд.
Побачиш  смерть  в  колишніх  ти  рабах.
                IV
Народ  - могутня  вічна  сила
Яку  ніхто  не  зможе  подолати,
Якій  ніхто  зломить  білі  крила,
Яку  ніхто  не  зможе  закувати.
І  встав  народ  на  свій  останній  бій!
І  вставав  із  ним  увесь  цей  білий  світ!
І  він  наніс  удар  свій  нищівний,
Як  шторм,  що  не  зривався  сотні  літ.
Не  витримав  удару – чинив  він  над  собою  самосуд
Та  він  не  втік  від  покарання
Не  втік  від  помст  й  клятий  Горут.
Народ  здобув  собі  життя  і  волю
Але  висока  є  тому  ціна,
Багато  хто  лишився  там,  у  полі,
Мільйони  душ  украла  ця  війна
І  скільки  їх  загинуло  в  тих  битвах,
І  скільки  їх  загинуло  у  тих  боях,
Незна  ніхто.  Лише  хранитель  світла,
Й  земля,  що  поховала  весь  фашистський  жах.
Багато  хто  не  вернеться  додому,
І  матір  не  пригорне  до  грудей
Багато  хто  вже не  побачить  знову
Своїх  близьких:  дружин,  внучат,  дітей.
Шумить  трава,  де  зовсім  ще  недавно
Лилася  кров  солдатська,  кров  жива
Із  неї  поросли  маки  багряні.
Пісні  солдатські  вітер  навіває.
Здобуто  мир!  Здобуто  право  на  життя!
Нема  ні  Гітлера,  ані  фашистських  орд.
Здобуто  перемогу  і  світле  майбуття!
Все  витримав,  все  пережив  народ!
            

            ЕПІЛОГ

Мину  вже  десятки  літ  з  тих  пір,
Як  закінчилася  страшна  війна,
Але  не  зникли  жах  і  рани,  біль
Які  з  собою  принесла  тоді  вона.
Ніхто  ніколи  не  поверне  тих  солдат,
Що  проливали  кров  свою,  вмирали
Ніхто  не  згасить  біль  отой – біль  втрат,
За  тих,  хто  мир  й  життя  цій  відстояли
Ніхто  ніколи  вже  зцілить
Ці  зранені  в  бою  тяжкім  тіла
Ніхто  ніколи  часу   не  зупинить
І   не  поверне,  щоб  знову  молодість  цвіла
Але  ми  вас  ніколи  не  забудем!
Ми  не  забудемо  ці  подвиги  тяжкі!
І  мир,  здобутий  кров’ю,  будем
Плекати,  берегти  віки,  віки...
Цілуєм  ваші  ми  натрудженії  руки,
Ми  вам  вклоняємося  низько  до  землі!
За те,  що  не  почуєм  ті  гарматні звуки,
За  мирне  небо,  зерна  у  ріллі.
Схиляємо  ми  голови  в  печалі
Перед  тими,  хто  не  прийшов  з  війни.
Але  вони  десь  там,  в  раю,  я  знаю,
Там,  рiдна земле,  твої  доньки,  і  сини.
Що  ночі  запалюють  вони  ясні  вогні
Пильнують  нас,  від  бід  охороняють.
Не  бути  знову  клятій  тій  війні!
Їх  чисті  душі  добре  про  це  дбають...
Ми  ваші  чисті  і  священні  імена
Через  роки,  століття  пронесемо!
Спасибі,  що  не  чуємо:  „Війна”!
Ми  вас  назавжди  в  серці  збережемо.
               
 29  березня  2005р.
          

   





           В  О  Н  А
Коли знайшов усе потрібне,
Отримав від життя сповна,
То пригадай, що ти – дитина,
Й життя тобі дала вона.
Що ти душі її частина
І промінь сонячний буття,
Віддай ту ласку ніжну, милу,
Будь поряд з нею все життя.
Вона твій друг єдиний, вірний,
Вона – це ніжність і тепло,
Зігріє поглядом тендітним,
Відкриє щастя джерело.
Заглянь матусі в очі милі
І ти побачиш там любов,
Візьми в долоні її руки,
І ти відчуєш радість знов.

Матусю, пригорни мене до себе
І словом лагідним зігрій
Твоя душа, мов чисте небо,
Мов промінь сонця чарівний.
Якщо матусю  ти образив,
То вибачення попроси
І дай присягу, що роки всі
Ти будеш поважать її.






 Майбутнє маєм для життя здобути...

Мільйони ... Ні ! Мільярди літ тому
Планета наша в полум’ї палала.
Ніхто не скаже, звідки і чому,
І як життя на ній це процвітало ?

Бути в світі, впасти в невідомість?
Запитання це застигло на вустах.
Але чому, чому ми всі натомість
Створили цю безвихідь, біль і страх ?

Чому вбиваємо і людяність , і чесність ?
Чому ми знищуєм природу і “життя”?
Не хочемо ми чути і про єдність.
Де правда? Хто спинить кровопролиття ?

Невже уперше за існування людства
Не знайдемо ми виходу тепер ?
Невже ми всі під владою розпутства,
І судимо : “Твій дух живий, твій – вмер”!!?

Ні, ні ! І тисячі разів ще – ні!
Не маєм права все живе забути,
Не маєм права все лишить на дні,
Майбутнє маєм для життя здобути.

Залишивши позаду божевілля,
Ми скажем гордо світу : “ За життя!”,
Покотяться по небу світлі хвилі,
І оживе в “долонях” птаха майбуття.


                Атом світу
Пройдуся вночі я босоніж по небу,
Торкнувшись до стін чистих храмів,
... Лиш тиша, лиш спокій ... Законів не треба !
Не треба смертельних провалів.

В цім царстві німім безупинно біжу,
Втікаючи від запитання :
Хто я в цім світі ? Для чого живу?
Навіщо мені всі шукання ?

Раптова зупинка... Чому ж я стою ?
Невже це кінець,  це провалля?
Невже ми не будем ніколи в раю?
Йти в пекло - єдине завдання?

Ні ! Я не вірю !.. А раптом це так ?
Ти глянь навкруги лиш, мій друже !
Хіба це життя ? Це лише темний знак !
Ми всі помиляємось дуже!
Поглянь навкруги, і що ти побачиш?
Руйнацію, вбивства, страждання !
Ти хочеш так жити ?! І чи ти пробачиш
Даремні свої всі вагання.

Ми ж люди - не звірі, і є в нас душа,
Не треба в середині бути пустими.
І справа не тільки, не тільки в грошах,
Ми серцем маємо бути живими.

Не треба терзати, ділити країни,
Не треба кривавих докорів.
Одними слівцями не зцілиш святині,
Не зцілиш і ран тих від болю.

А серце живе ! Та й крила ще цілі !
І хочеться знову відчути все небо !
Зігріть своє серце від бід задубіле !
Не треба зими ... Законів не треба !

Вже досить бенкетів глухої пітьми,
Вже досить смертельного шуму !
Ми станемо, станемо знову Людьми,
Позбудемось вічного суму...

Ступаю босоніж вночі по зірках
Торкаючись, стін білих храмів.
Вогняна роса лиш на босих ногах
І зцілені всі в душі рани.

В цім царстві нічнім я вдихаю життя
Знайшла я все те, що так довго шукала :
Живу я для того, щоб змінити буття,
Бо я – атом світу – а це вже немало !


   Присвячується моiм вчителям

Спливає час. Чому ж так безупинно
Мчимо ми у незвідані світи ?
Чому   не пливемо собі спокійно?
А стрімко летимо ми до мети?
Ще зовсім ось недавно ми малими
Стояли на порозі в іншій світ,
Де, як у сні тягнулися хвилини,
І де в серця не закрадався лід.

Школа... Школа – рідний дім.
Але тоді ми ще не зовсім розуміли,
Що будемо робити ми у нім,
Адже під стіл ми пішки ще ходили.
Ця загадковість сіяла у душі страх :
“ А як же ми там будемо, самі-самі, чи як?” ,-
Це запитаннячко застигло на вустах ...
А зараз чудно ... Ні! Не самі! Це не так !..

Ось перша зустріч : Я і Вчитель
Наш провідник у світ казок і загадок.
Він нас навчить увесь цей світ любити
І проведе наш перший у житті урок.
І час помчить тоді так швидко й стрімко,
І так закрутить нас у вихорі подій !
А Вчитель нам, діставши з неба зірку,
Покаже шлях у світ здійсненних мрій.
А скільки він  розкаже нам нового!

Хоча б ці цифри, букви, алфавіт ...
Я переконана у тому, що страшного
Нема нічого тут, це добрий світ.
Ну а які, які у нього  очі!
І голос в нього добрий і дзвінкий !
Учителю ! Недосипав ти ночі,
Щоб кожен день для нас був чарівний.
Ти допоміг зробити перші кроки,
І ти по сходинках угору, з року в рік.
Неначе подорож були твої уроки,
Ти не давав піти нам в протилежний бік.
Учителю ! Ти завжди будеш з нами
Іти вперед дорогою життя.
Адже пов’язані з тобою ми шляхами
І разом зможемо змінити майбуття
Учителю! Ти просто скарб безцінний !
Ти - друг для всіх дітей, ти друга їх сім’я!
І знай : Ти  - унікальний ! Ти - єдиний !
Ти – Людина ! Тебе оберігає вся земля





      Новорічна ніч         
Надворі тихо. Вечір, зорі.
На небі хмари пурпурові.
Мов білі лебеді казкові,
Сріблистий пролітає сніг.

А ось промінчиками місяць
Осяяв світлом все навкруг -
Багато різнобарвних дуг
Розсипалися небокраєм.

І вітер шепче нам вустами
Про те, що скоро над містами
На білих конях із санями
Ніч Новорічна пролетить.

І буде ніч така казкова,
Неперевершена, чудова,
Неначе пісня колискова
Натхнення чарівного мить.




       Славлю жінку
Ти чуйна, лагідна, чарівна.
Ти любиш квіти і життя.
Для тебе є найголовнішим
Дитини мирне майбуття.

Любов,  надія і тривога
Живуть у серденьку твоїм
І в’ється світлая дорога
В чарівний, добрий, теплий дім.

В твоєму домі завжди мирно,
І в ньому завжди буде хліб.
І твоя лагідна усмішка
В людських серцях розтопить лід.

Для тебе хай цвітуть сади,
Для тебе хай квітують квіти,
Хай буде мир на всій землі,
Хай в світі буде жінка жити



      Яким я бачу майбутнє України
… Полинь в пітьму… Віддайся їй в полон.
Відчуй одне, що  серед стін ти сам один,
Й нехай обійме тебе тихо сон,
Ти не спиняй, відчуй весь часу плин …
Ти сам один… Все навкруги завмерло,
Лиш під ногами клекотить вогонь,
Лоскоче холод ночі твої нерви,
А на щоці – тінь кістяних долонь.

… Не треба сцен! Вже досить блазнювати!
Бо  ти, як всі, ведеш Її в пітьму!
І встань з колін! Ще не набридло грати?!
Зміни цю кляту зиму на весну,
Зніми всі маски, покажи обличчя,
Воскресни від священного тепла,
Хай зникнуть тіні і їх мертві свічі,
Нехай розвіються за вітром, як зола.

І зупинись… Постій лише хвилину,
Вдихни в заслабле тіло ти життя,
І обійми цю немічну Дитину,
Яку ти вів в безодню, в небуття.
Поглянь в Її живі блискучі очі.
Поглянь… І не збреши своїй душі.
Будь поряд з Нею дні і темні ночі,
І будь, як тишу розірвуть ножі.

Зігрій Її в своїх людських обіймах,
Коли планету холод розтерзає,
Люби Її, бо ти – Її родина,
Бо ти Її і радість, і сльоза.
Без тебе Вона просто тут загине!
Будь янголом Її спасіння ти!
Пророком будь в тяжку, лиху годину,
Й веди Її до зірки, до мети.

В твоїх руках Її сліпе майбутнє!
Тобі вирішувати : жити Їй чи ні,
І третій варіант шляху відсутній,
Бо дезертири є лиш на війні.
Будь поряд з Нею! Так лише побачиш,
Як вразить своїм словом світ Вона,
І більше ти Її вогню не втратиш,
Бо зрозумієш, що Вона одна.

Лише тоді Вона знайде усі мости,
Що спалені були в часи буремні.
Їй ще потрібно квітнуть і рости,
І спроби їй завадить вже даремні.
Лише тоді помітиш ти вінок,
Який сплели Свобода, Єдність, Слава,
Та витреш із чола весь пил чуток,
І гордо ти назвеш Її : Держава!
Тоді ти сколихнешся і в ту ж мить
Блакить укриється мереживом із нот,
Майбутнє в тебе є, зоря твоя горить,
Якщо згадаеш ти ім’я своє : Народ!

2005 год