ДЕД УМЕР

        ДЕД УМЕР
(перевод с украинского стихотворения
"ДІД УМЕР" Василия Андреевича Симоненко)

Вот и всё.
Схоронили мы старого деда,
Закопали навек его в землю святую,
И теперь не поднимется
Утро проведать
Он с косою под гору крутую.
И не станет мантачкой своей он в тишь биться,
И не глянет, как звёзд в небе тает река,
Лишь росою о нём будет плакать пшеница,
И над ним поплывут незаметно века.
Вот и всё.
Схоронили хорошего мужа,
Возвратили навек его в лоно земли.
Неужели
Теперь никому он не нужен,
Все заботы его
Скрылись в вечной
Дали!
Неужели
Ему всё отныне не нужно —
То ли солнышко светит,
То ль ночь наплывёт!
Лезут скользким ужом боль и горечь мне в душу,
И отчаянье грудь разрывает и жгёт.
Я согласен поверить
И в царство небесное,
Не хочу ведь,
Чтоб в землю ушли без следа
Безымянные,
Честные,
Несравненно чудесные,
Дети гордые, верные
И земли, и труда.
Пусть по вёснам ветра
Веют шалые песни,
Пусть трава рвётся вверх,
Сквозь валежник и лёд.
Я  не верю,
что он из могилы воскреснет,
Но я верю,
Что нет —
Дед — он весь не умрёт.
Его мысли простые
Додумают внуки,
И из глаз сотни лет пламенеть будут в них
Его страстность и гнев,
Его радость и муки, —
Те, что он умирая          
Передал для живых.

Примечания:
1.   Мантачка - брусок для заточки косы;
чисто русские синонимы - осёлок, точило,
но мантачка - слово красивое и, наверное,
используется в южно-русском диалекте.
(а казаки мантачкой и сабли точили);
2.   Жито - рожь, а не пшеница,
но рифма требует жертв...

= = =
Василь Андрійович Симоненко

ДІД УМЕР

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.   
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.

09.06.1959