Без назви

...А ти знаєш, як я часто задумуюсь над тим, що ми щодня ходимо одними і тими самими вулицями...Ми наступаємо в одні і ті ж калюжі... Вдихаємо до осточортінгня однакове повітря, просякнуте усім, що може вбити... Ми можемо в одні і ті ж кафе ходити...
Ми продовжуємо жити...
Ми поруч.
Та в той же час настільки далеко, що навіть відстань до ядра Землі, і то менша... Ти стала мені найдорожчим, найприємнішим спогадом...
Втім...
Ти стала всім!
Та щастям не моїм...
Ти з ним.
І більше тут полеміки, яка ще більше схожа на параноїдальну до загострення шизу, не треба.
Та я дивлюсь на небо, і згадую твої ще більш блакитні очі...
Я втомився! Втомився від того, що ми поруч і далеко. Настільки поруч, що інколи мені здається, ніби я чую твій запах в натовпі. Настільки далеко, що я не можу тобі сказати слова... Що я не можу взяти і обійняти...
Це все словами я не в силах передати...
Пробач, та я іду. Можливо назавжди...
Так буде краще і для тебе і тобі...