Плаче ніч холодними сльозами,
натягнувши траурний вінець,
нудить задимленими світами,
з безпочатку суне в безкінець.
Ось над містом низько опустилась,
одягла у чорне темний ліс,
із нудьгою в серці подивилась,
як світліють стовбури беріз.
Наздогнала вершника у полі,
темінню коханців обтягла
і, схиливши голову, поволі,
на траву нескошену лягла.
А за ніччю ранок без припону,
радості і світлості творець,
по чиємусь давньому закону
з безпочатку йде у безкінець.
І не давши подрузі спочити,
(промінцем стареньку сполохав)
сльози, нею литі, золотити
в безкоштовні камені почав.
Так іде життя ... Минають роки ...
Ясний день міняє темна ніч ...
Сонцю підставляючи всі боки,
веретено крутиться сторіч.
Веретено життя
© Copyright: Ольга Будзан, 2012
Свидетельство о публикации №112051408222
Свидетельство о публикации №112051408222
Рецензии