Шумить вода всесвітнього потопу
в моїх думках,
Шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево, чи гілка
в стихії бід,
Врятується самотна українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
Не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О, де ти, Дерево спасіння,
від власних дум?
Я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
Хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь,
вода шумить.
О появися, провидіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні.
***
© Copyright: Ольга Будзан, 2012
Свидетельство о публикации №112051407950
Свидетельство о публикации №112051407950
Рецензии