Уроборос

Він забув про ніч. Її колір і запах. Забув хвилюючу хвилю прохолоди, що химерно пробуджує дихання і за мить вбиває самотністю. Раптом день продовжився і опинився у темряві. Неначе розбитий годинник і цілишся у сприйняття часу.

Він так давно її не бачив… світло сновидінь не грало на його очах у буття. Тонкі фарфорові пальці сумнівів не торкались його матового зору, сплітаючи павутиння у закутках душної скелі розуміння. Начебто його шию цілували марева світанку, хоча безмежна темрява іще не наступила. Він не стояв на колінах перед відчаєм, пропонуючи заручитись і благав мимовільність бути свідком, хоча б єдиний раз не мимовільно. Як давно вони не кохались…  іще не бачив він її, а відчував. Її наближення було визначене - лиш тільки подих смутку і зелені з’являвся в уяві. Він міг чути глибокий шепіт пристрасних знань, ніби хто істину промовляв краплями води, затримуючи подих.  Вона його пестила, була йому матір’ю і коханкою. Свідомість палала і кожна клітина спрагла за миттю бажання. Він дарував їй свою уяву, притягнувши до відповідальності майбутнє. Ступав по слизькому променю зневіри , залишивши пригоршню попелу в очах. Його темниця була веселкою, а дощ сльозами коханки, яка тікає, коли батько вдома.

І ось почув знов її голос. Один лиш погляд. Раптом. Очі. Страх. Тепло. Тремтіння. Біль. І порожнеча. Любов. Ні.
Лиш оп’яніння.

Язиками вітру спалювала шерсть і немовля вже кричало від жаху і пристрасті. Він біг і заривався у підземні звивини. Вона у ньому. Тримаючи за звичку хіба, чи пута дивного. Бажання. Отруєне повітря. Видих. Голод. Крик без вдиху.

Він був в ній. А вона була з кожним.
Все. Проти неї. На кону.
Він забув про неї.  Щойно фонтан життя вичерпав себе і калюжа піднялась і знов дощем. Він пішов. Від неї. І життя.
Не кохав. Вона…

Як вміла. Назавжди.