Невольно ушедшие

Як легко нині стати німотою,
Не кинути ні слова у відповідь на гнів,
Схиливши дух перед сліпою силою.

І кожен сам у колі власних днів,
Де статут суворий править за євангеліє,
І спільний дім не має вже основ.

Безпека тінь, що кличе: «Я надія»,
Та під бруківкою клекоче чорна кров,
І правда тоне в мареві безсило.

За злет загальний визначено кров,
Єдиний мито-суд і кара,
І звичний жах стає ім’ям основ.

Смішно мовчати, давлячи примару,
Коли дивитись люблять, як з висот
Падає брат у камінь, на покару.

І, розбиваючи чоло об плоть
Земного каменю, в передсмертнім слові
Він застеріг потомків від висот.

О гидко жити в злодійській обнові,
Платити дань, мов грішник у колі,
Не сіяти, не жати в марній змові.

Вожак старе назв; новим у школі
І поведе крізь дим і деревину,
Де молот б’є по цвяхові у долі.

Чи чуєш стук? То древо, як провину,
Приймає в себе залізний вирок
І люд розп’ятий власному безчину.

7.5.2014.