***

Ти  так уміло граєшся  тінями й пальцями,
ніби танцюєш руками Шопена,
перебираючи клавіші :
біла,
чорна,
біла…
Ти знаєш, доля примхлива.
Ось твої книги, гроші, квартира,
мапа, спогад, цигарки на здачу.

  (не дивися з-під лоба на мене -
   все одно не пробачу)

Ти – не відлуння мертвої тиші,
ти - не запах дешевих парфумів,
просто я розтікаюсь повільно
кольором бризів
         і трюмів.

Звичайно, ти зможеш мене відшукати,
коли несила буде чекати,
коли загорнешся брудним полотном
я буду тут:
між пробудженням
          й сном.

Я – не слова, що надію тримають,
ти  - не папір із тропічних дерев,
який ці слова вберігає
від зазіхань королев.

Кисті рук тихо  ховаю…
Будь ласка,  зроби наостанок ще чаю.

Я знаю,

тобі набридли мої забаганки,   
немите волосся, подерті фіранки,
і,  можливо, лише підсвідомо,
вранці шепочеш: «Як добре, що вдома.»

А потім враз – і сенс розтікається
сповзає тунелем у очі сліпого.
Зітхаєш
і прокидаєшся:
поруч тебе немає нікого.

Лиш тіні і далі скуйовджують стіни,
пальці грають мінорні концерти,
в крові – кольорові амфетаміни
з присмаком смерті.

У серці
чується туга зашкарубіла. 
Тепер зрозуміла:

Я дещо забула, пробач, зачекай,
віддай належне химері:
відтепер,
перед тим як лягати спати -
звикай
зачиняти  двері.