Сцена боя скифов на Солохском золотом гребне

Мой рухнул конь, мне биться до упаду, –
Не защитят ни щит, и ни кинжал.
Сам брат родной, устроив мне засаду,
Своё коварство миру показал…

Скрежещет  сталь от оружейных взмахов,
И к небу вопли яростно летят.
И даже львы скукожились от страха,
Размеры мелких зайцев обретя.

Века прошли иль час во всей вселенной?
Ни века нет, ни часа – впереди.
Мы пали все, не ставши на колени,
И вот иду я на врага один.

А он уже занёс стальное жало,
Но перед тем как в грудь ударить мне,
Пусть выпьет жажду моего кинжала,
Кроваво захрипевши на коне.

За ним спешит с клинком в руке подмога,
Привет готовит мне из-под щита.
А я один. Ещё зеница Бога.
Ещё моя святая правота.


CЦЕНА БОЮ СКИФІВ  НА СОЛОХСЬКОМУ ЗОЛОТОМУ ГРЕБЕНІ
 
Мій кінь упав, і ворог наді мною, –         
Ні щит не захистить вже, ні кинджал.
Сам рідний брат, напавши стороною, 
Ціну своєму слову показав…
               
Злилося все у скреготі сталевім.   
До неба зойк встає на толоці.
Від жаху поховались навіть леви,
Зіщулившись до розмірів зайців.

Століття промайнули чи година?
Не буде ні століть вже, ні годин.
Ми полягли, не ставши на коліна,
І ось іду на ворога один.

І він уже заніс холодне жало, 
Та перш ніж в серце вцілити мені,
Хай сп’є і він жаги мого кинджала,
Криваво захрипівши на коні. 

За ним спішить розлючена підмога,
Мені привіт готує з-під щита.
А я один. Та ще зіниця Бога.
Та ще моя священна правота.

(Борис Мозолевський. Поезії. –
Київ, 2007. – С.81-82).