***

Сповідь


Не спалося, чорт забирай, цієї ночі зовсім!
Ну от не спалося – і все… У вас таке було?
Ні кави на ніч, ні проблем, ні вибуху емоцій…
Та щось всередині душі заснути не могло.
М'якенька ковдра цілу ніч так зігрівала тіло,
Мороз за вікнами тріщав, годинник стукотів…
Та я заснути не могла, бо щось мені боліло!
Щось неосяжне, щось таке, що й не дібрати слів…
Безжальний докір усю ніч палив і мучив душу.
І спогад в пам'яті моїй все знову оживав…
Я мушу Вам розповісти. Я сповідатись мушу.
Я помилилась, і чомусь я хочу, щоб хтось знав.
Учора вранці, як завжди,  летіла на зупинку.
Я не проспала, але все ж затрималась чомусь…
«Я запізнитись не повинна ані на хвилинку!
Бо це ж останній семінар!» - стою і мовчки злюсь…
І ось мій погляд зупинивсь на сірому клубочку,
Що, притулившись до куща, сидів неподалік.
Комочок пір'я, довгий дзьоб і дві блискучі точки,
А ще поранене крило, опущене на сніг…
Я вже не раз таких птахів приносила додому,
А час завжди їх лікував, немов ветеринар.
І серце стиснулось моє: це так боролись в ньому
Пташине зламане життя й останній семінар…
У мить цієї боротьби під'їхала маршрутка…
І залишився на снігу маленький сірий птах.
Я поспішала, я летіла, бігла надто хутко…
Я встигла. Я відповіла. Отримала «зарах».
… Через години дві чи три верталась тим же шляхом.
Я сподівалась, що знайду пораненого птаха.
На тому ж місці він лежав. Присіла, подивилаь -
І думка болем опекла: «Не встигла… Запізнилась».