Свята стина

Я волаю, я кричу;
Дні за днями я лічу.
Лічу ночі, лічу дні –
Остогидло все мені.

Всюди гріх і всюди зрада –
Вже життю цьому не рада:
Скрізь є змії ті повзучі
І є гади не повзучі.

І мерзенні, як ті жаби:
Зверху, мов окрашені гроби,
А всередині – труха, гидота.
Гадів цих вже армія, не рота.

Від скупості прихожанам дивляться у рота,
Щоб, крий Боже, лишнього куска не з’їла голота.

Як не тріска, то труха,
Не свічка, не кочерга.
Ані дать, тільки взять –
Оце й є благодать.

«Бог – Любов» , - одна лиш фраза.
Гріх пихатий, свинство і проказа,
Від якої сохатись треба,
Як від зарази.

Заразою захворіли, майже, всі і вся.
Загрязнена й свята Біблія.

Сліпі й глухі по світу ходять
І, як лакеї, своїм «помазанцям» годять.
А «помазанці» і горді, і пихаті;
Від приізбитка всі пузаті.

І п’ють і жруть, і п’ють і жруть,
А кажуть: Богу жертву віддають.
А небогу в шию гонять,
Їсти й пити не дадуть.

І приймають в армію «по-принадлєжності»:
Щоб не смерділо, щоб не воняло;
Як ті коти мяучать: «сала мало».
«Піп дяче, бо любе гаряче».

Туману  напустили,
Бо відреклися від Божої сили.
Брехнями народ годують;
Істини святої люди не чують.

А самі собі мудрують:
Як народ той обдурити,
Не працюючи – по-панські жити,
Добре їсти, добре пити
І від ситості, як ті коти, блудити.

Усе  - Боже,
Та «помазанці»  змутили все й привласнили.
І на істину брешуть, як собаки злі.
Брехню, як ту заразу розплодили.

Все Боже покрали, Бога обібрали.
На тобі, Боже, що мені не гоже.

В загон овечок позганяли,
А стерегти – вовків наняли.

Та Бог, за кожну з’їдену вівцю,
Вовків покарає, добре, добре відлупцює
Та й не пусте до раю,

А укине в той Тофет:
Де «ні сала, ні конфет».
Там не буде вже кого дурити;
Там їх рай, там вічно будуть «жити».