Дещо про кохання...

   

Гуляли якось парком мати й донька,
Закоханих багато зустрічали.
І донька майже пошепки, тихенько
У матері уперше запитала:

-За що чоловіків жінки кохають?
-За мужність, силу і відсутність страху.
Вони себе із ними відчувають,
Мов за стіною, під надійним дахом.

Вони на все піти, напевно, ладні,
Стискаючи міцну, велику руку.
Вони чоловікам завжди підвладні,
Як небу-хмари, музиканту-звуки.

Вони кохають їх, тому що Єва
Утворена була з ребра Адама.
Вони кохають їх, бо так їм треба,
Щоб хтось був поряд тілом і думками.

-За що ж чоловіки жінок кохають?
-За мудрість, за жіночність їх і вроду,
За ніжність ту, якою огортає
Усіх жінок турботлива природа,

За кожен рух, за кожен світлий промінь,
Який в очах проблискує безмежних,
За доброту їх, вірність і невтомність,
За їх розсудливість і обережність.

Договорила і затихла мама,
Але дочку ще мучило питання:
-Ти бачиш дивну пару перед нами?
Мабуть, у них це зовсім не кохання...

Адже вона худа й така висока,
Жіночності і зовсім в ній немає!
А він гладкий, маленький і широкий.
Такий навряд чи жінку захищає!

-Потішні в тебе, дочко, міркування,
Та я тобі не можу пояснити...
Повір лише мені, що це КОХАННЯ,
Можливо, найсильніше в цілім світі!