Фея

Міський швидкісний трамвай...
Повна тиша і чийсь відчай.
Розум підказує "не кохай,
Повернися до мене своїм обличчам."

Я побачила дівчину кольорову,
з її вщент роздробленою душею,
Червоні нігті... та повний простір
Були ув очах у неї.

Швидко пише в записнику,
слова нерозбірлеві, крупені,
Останній ліхтар десь спалахнув
Ми вдвох залишилися в тунелі.

ЇЇ очі оповиті втомою,
Жага до життя межує на лінії,
Їй не вистачає свіжого опію,
Барьери всі стерті, лишились клітини.

Опів на десяту пустіють вулиці,
Місто дихає вільним простором,
До останнього подиху забиті клуби,
Ресторани, кіно і ліжка. Тусуються.

Маршрутки ліняться, вкриваються ковдрами,
Теж хочуть спати і хочуть бензину,
Я морю себе безкоханним голодом
вже другу неділю... Вже другу неділюлю.

Той, що сидить напроти,
Хвилюється, боїться темряви.
Я посміхаюсь, його погляд захоплюю
І відчуваю себе навіженою.

Трамвай хитає у різні боки,
опивитий тінями, блудним світлом,
До моєї зупинки лише 2 кроки,
Як же виходити не хотіти?

Дівчина-фея все ще пише,
пише про мене, про наші подихи,
я зараз вийду, вона - лишиться
І зробить вигляд, що ми незнайомі.