И миг, как век...

На Перекоп, удерживая гром,
Туч паруса вплывают под ветрами.
Багряный запад сизым    здесь     крылом
Расплёскивает в балках щедро травы.

Трилистником, полынью, чабрецом,
Пропах твой день, распахнутый пред нами.
Люблю твоё печальное лицо,
Безжалостно изрытое ярами.

Родная степь, тебя забыть не смог,
Здесь каждый камень чувствую я кожей!
И запах трав, и пыль твоих дорог
Вдыхаю глубоко я и тревожно.

И миг, как век, светла любая пядь,
И горизонт в сиянье несказанном!
И тучи, словно лебеди, летят,
Обламывая крылья о курганы.


І МИТЬ, ЯК ВІК…

На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Червлений захід  сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.

Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, як брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами.

Мій рідний степе в злоті яворів,
Де і вночі пізнаю камінь кожний!
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно.

І мить, як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіянний!
І хмари, наче лебеді летять,
Ламають білі крила об кургани.

(Борис Мозолевський. Поезії. –
Київ, 2007. – С.83)
.