Загублен душ

Малює доля пензлями років
На скронях ветеранів сивину.
Не вирвати з життя пекельних днів,
Їм не забути ту страшну війну.

Їм снились зорі, ясні тихі зорі.
На полі бою, де й зірок нема.
Вони пливли, мов кораблі у морі
Назустріч бурі, наче жартома.

То страшна смерть із ними жартувала,
В багряних ріках по коліна йшла.
Як підлий злодій душі обкрадала,
Забувши зовсім, що життя – не гра.

То чорна смерть з фашистським автоматом,
Втоптавши в попіл тисячі життів,
Вона згубила дочку, жінку, матір,
Вона забрала дорогих синів.

Зів’яле листя упаде додолу,
Немов душа, обпалена війною.
Молитва щира знову лине вгору –
До Бога слово, сказане вдовою.

Її літа – весни вчорашній цвіт.
Чекає й досі любого солдата.
Лелекою вже лине у політ,
У небеса, щоб більше не страждати.

І мати вбога у старенькій свиті
Не бачить більше веселкових снів.
У неї сльози на очах щомиті, -
Зустріла сина в цинковій труні.

А небо вранці сльози проливає:
То гірко плачуть знівечені душі.
Життя невпинно з кожним днем минає…
Роки ж воєнні – пам'ять невмируща.