Кобзар

Якою ж лихою була твоя доля!
Малим сиротою по наймах блукав,
I плакало серце вiд кривди та болю,
Коли собi кращої долi шукав.

Крiпак-сирота був талантом багатий,
Все нишком собi малював, вiршував.
Померли батьки. Де ж притулок шукати?
А щирого слова нiхто не сказав.

Та все ж таки, щирее слово знайшлося,
Для тебе, Тарасе, у добрых людей,
I вiльную дали, аби не прийшлося,
Загинуть таланту великих iдей.

Великий талант ти вiддав Українi,
За правду i долю для бiдних страждав,
За ту боротьбу, на Аралi пустиннiм,
В засланнi ти кривди та горя пiзнав.

В тiй муштрi солдатськiй щоб не збожеволiть,
Так сльози i тугу з вiршами мiшав,
Що краялось серце благаючи волi,
I ти все додому у мрiях рушав...

Та снилася рiдна тобi Україна:
Зеленi левади, ставок край села,
Матуся твоя у квiтчастiй хустинi,
Тебе ще малого за руку вела.

Коли повернувся, вже сили не стало,
Хоч радощiв сльози тремтiли в очах,
А серце замучене билось, страждало,
I тихо вгасало, як голос в речах.

Тепер Україна навiки з тобою,
Шануе вона заповiт Кобзара –
Стоїш над Днiпром i розмову обое,
Ведете, аж поки не зiйде зоря.