Светает...

Светает, и неба бледнеет краса.
Серп месяца виден чуть-чуть спозаранку.
Не знаю, то ль вспыхнула в травах роса,
То ль сине так светятся очи скифянок.

С вершины кургана мак криком горел,
Стелился туман, словно саван печальный.
Как будто монашки, на ранней заре,
Склонились и молятся белые  мальвы.

Что ожидать  мне от нового дня?
Чем расплачусь за встречу с тобою?
Золотом скифским? Движеньем огня?
Иль долею, может? Иль, может, – собою?


СВІТАЄ...

Світає, і небо поволі згаса.
Круг місяця тоншає срібний серпанок.
Не знаю, в степу спалахнула роса
Чи синьо засяяли очі скіф’янок.

Ще мак над могилою криком горів
І слався туман, ніби саван печальний.
Мов білі черниці, при світлі зорі
Хилились в молитві мальовані мальви.

Що ти для мене готуєш, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським? Двигтінням вогню?
Чи долею, може? Чи, може, – собою?

(Борис Мозолевський. Поезії.-Київ, 2007,
С.80)