***

На дні

Страждаю тихо, чашу п’ю сама,
Так сумно у кімнаті після балу.
Надворі осінь, хоч на душі зима
Сама так тісно рану зав’язала.

Розтікся віск приречених свічок,
В вогні яких моє життя проходить
В бажанні дотягнутись до зірок,
І знову падаю в буття прогнилі води.

Отак живу, жаліючи себе,
Страждаючи від власного безсилля,
Чекаючи благословення із небес
Й не роблячи ніякого зусилля.

Я знаю правду, я собі смішна:
Бо мрію про високі сині гори,
Але в цей час вже ледь торкаюсь дна,
А наді мною тихе синє море.

Наскрізний вітер свище у душі,
Бажання перетерлись на зітхання
І почуття, неначе муляжі,
Й думки як мухи. Стримую ридання…

Я так уже не плакала давно,
І не писала так, і не молилась.
Хоча, не в сльозах справа, все одно
Знати лише б лише у чому помилилась.

І кожну ніч я на балу потвор –
Своїх страхів, де сумніви й вагання
Мої одвічні кавалери і повтор
Мене чекає знов і знов до рання.

Надіюся, що зійде сонце знов
Й безликі привиди покинуть мою душу.
У серці зацвіте колись любов,
І з дна морського підіймусь на сушу…