Про те, що буде, та не з нами,
Напишуть праведні раби,
Як сльози ллють приблудні дами
І що знайшлися всі скарби.
І як церковна панахида,
За ближніх всіх і за чужих,
Як перша ніжність, як огида,
В краях далеких і простих,
Рясніє, піниться і марить
Душа невчасних поколінь,
Їй сняться посивілі хмари,
Берез Диканських рідна тінь.
Бузкові сняться ще простори
І ламаність дитячих мрій,
Чекав я дружньої опори,
Знайшов занепад і розбій.
Знайшов загублене минуле,
Але мене там не було,
І так тоді усі й забули,
Хто прославляв своє село.
А я ще жив, а я ще дихав,
А я вас всіх переживу,
Любов невдячна моя, тиха,
Шукала щедрість польову.
Та не знайду я вже нічого,
Бо молодий я не шукав,
А зараз сумка і дорога
Мій ненаглядний ідеал.
Про те, що буде, та не з нами
© Copyright: Антон Онацько, 2012
Свидетельство о публикации №112040200867
Свидетельство о публикации №112040200867
Рецензии