На фотовідбитках залишивши мандри,
ми взялись нізвідки, як дикий горох.
Під липовим цвітом смакуючи смог,
розпалимо ватру,
в асфальтових надрах
здобудем масандру,
розділим на двох.
Як архітектура звеличує місто –
дах може укрити десяток підлог,
і мешканці вахту несуть вдесятьох,
простір корисно
наповнюють змістом.
А ми, аферісти,
гуляєм удвох.
Епоха хрустить під ногою, як мушля.
Ще трохи, й не лишиться більше епох –
торохне по небу дратований бог,
і з віт у калюжі
попадають груші.
А ми, коли здужим,
залишимось вдвох.
Два
© Copyright: Александр Маринич, 2012
Свидетельство о публикации №112031401153
Свидетельство о публикации №112031401153
Рецензии
