Кохання-мрець

Вже майже ніч. На Ярославів Вал
Крізь віти заглядає місяць повний...
В моїй душі таємний є підвал
Із пристрастями. Хоч я тиха зовні,

Та в тім підвалі, замкнене на ключ,
Не перший рік поховане кохання.
Його я не вбивала власноруч:
Воно сконало в муках безталання.

Поки жило, смоктало мою кров,
Лише мою - бо не було взаємним.
І я кляла роками цю любов,
У сотнях рим - публічних і таємних.

У когось все складалось до пуття:
Весілля, діти, їхнє перше: "Мамо!.."
А я в вірші вкладала почуття,
Не сміючи тобі зізнатись прямо.

Та час минув. Тим сильним почуттям,
Зточивши душу, довелось загинуть.
Я знову повернулась до життя
(для цього мусивши домівку кинуть).

І ось, коли ступаю я на Вал
(Луна від кроків, білий місяць - в повні),
То чую, як дрижить душі підвал:
Кохання-мрець то проситься назовні.

Не треба! Чур! Візьму важкий свинець,
І ланцюги, щоб закріпить дверцята...
Живе кохання мучило... А ... мрець?
Свят-свят! Це страшно навіть уявляти!

Але... Дарма... Ні, не постане мрець:
Бо я не маю ні душі, ні крові,
Ні гордості, ні запасних сердець,
Які б змогли піти на корм любові.
                ніч на 10.03.2012