Знов треться біль,пройшовши вчора
В душі так тьмяно й зовсім слизько,
І темно-темно,як в коморі
Хоч світло було зовсім близько...
Ну не змогла пробачити,пустить
Задавнену образу,що порвала
Усе живе,усю щасливу мить,
Яку від матері дістала.
А мати посивіла у куточку,
Схилившись молиться вона
За світ і за нещасну дочку,
Яка у гратах болю засина.
Дощі ідуть,і небо у печалі
Бажань нема-забулася адреса,
Куди листи в дитинстві відправляла,
Бо думала,що юна поетеса.
Смішна була,були смішні роки,
Тоді з життям ще можна було гратись,
А зараз в відповідь показує клики,
Що страшно навіть посміхатись.
Та щось рятує,і бере за руку
Волочить.Важко.Та від себе-
Не відпускає й через кровні муки-
Кричить на вушко:’’Лети у рай.Назад до Неба!’’
Назад до Неба!..
© Copyright: Валерия Зенинец, 2012
Свидетельство о публикации №112022611922
Свидетельство о публикации №112022611922
Рецензии