В тій пам’яті фіалки не зів’яли,
на небі скло пробило ностальгію
ти знаєш, а думки мене украли
і тільки дощ, гроза у серці гріє.
Тут ми чужі, і в кожного своє.
інфантильна можливість заснути
та надії немає. Чи є?
Я до стін страху прикута.
Хотілось жити, як ніколи не жили
Пробилось серце стукотом: « Я мушу!»
Хотілось вірити у щастя, що знайшли-
Хотілось вірити у вільну думку.
У паперовім світі утопити мрії:
тут ляльки всі, а ненависть одна.
Нема того, що в серці тліє,
Це є двобій і тут нема кінця.
Вдихаючи ковток повітря,
Вдихаючи,мов сигаретний дим ,
розрубують своє життя і гублять,наче вітер-
надію,спогадом ручним.
Монолог душ
© Copyright: Валерия Зенинец, 2012
Свидетельство о публикации №112022611740
Свидетельство о публикации №112022611740
Рецензии