Ллється дощ, заливає копита,
Свіжу юність і серця порив,
Тільки дзеркала вічність розбита
І незграбні колишні майстри.
Прогоріло вишневим корінням
Все моє невеселе життя,
Зупинити не зміг я старіння
І нерівне хитке почуття.
Скину я свою ранню сутулість
І під дощ заспіваю тобі
Про голодну на ніжність юність
І про щастя вразливе в ганьбі.
Понесеться тоді через горе
Моя пісня на крилах зими,
Але втопить її буйне море
І розтопчуть нерідні сини.
І тоді розкажу я в останнє,
Що одну я в тривозі шукав,
Але вимерло тихе кохання,
Після нього я вже не кохав.
***
© Copyright: Антон Онацько, 2012
Свидетельство о публикации №112022509538
Свидетельство о публикации №112022509538
Рецензии
