Прощання з подвiр ям

Одна-однісінька  у тихім надвечір'ї
Постава горда... тільки в серці біль...
Ходила і прощалися з подвір'ям,
З хатиною, захованою в хміль.

Вона  твій настрій тонко відчувала...
Під вікнами стелилася печаль.
З віконниць сонна тиша випливала,
Фіранку гаптував похмурий жаль.

Дійшла  десь до городу половини,
Квасоля й біб стелилися до ніг.
Горіли в сонця променях жоржини,
Та соняшник на захід  усе  біг.

Ось яблуня схилилася до плоту...
А яблука солодкі,  наче мед!
А скільки ж тут  пролито твого  поту...
Дивись, старий вже вицвілий кашкет

Дідусів, залишився вам на згадку.
Як в воду, забрела в щасливі дні...
Там донечка  ліпила з сином хатку...
Вся молодість неначе уві сні...

Вогонь не буде у печі горіти,
Клубками не повисне сивий дим.
Дощі обмиють і просушить  вітер...
А голос завжди буде молодим.

Весняний  сад  не скине цвіт на плечі,
Дім, оповитий тихою журбою,
Засне.... онуки в нім  не защебечуть.
Заплачуть гірко  вишні за тобою.