Перевод из Василия Симоненко

Вот и всё.
Схоронили мы старого деда.
Закопали навек в эту землю святую.
Он теперь никогда не увидит рассвета
И с косой не пойдёт он под гору крутую.
Тишину не разрежет размашистым " вжиком",
Засмотревшись на звёзды, что гаснут безмолвно,
Лишь росой по нему разрыдается жито,
И над ним заструятся забвения волны.
Вот и всё.
Схоронили мы здесь Человека,
В материнское лоно земли возвратили.
Все надежды, заботы, печали навеки
Будут спать рядом с ним в этой тесной могиле!
Неужели ему всё теперь безразлично,
Встанет солнце, иль ночь тьму на небо обрушит!
Боль ужом заползает мне в сердце и тычет,
И пластает мою безутешную душу.
Я уверую в царство небесное тут же:
Не хочу отпускать без следа уходящих
Безымянных святых, столь при жизни нам нужных,
Несравненно чудесных трудяг настоящих.
Пусть шальная весна загудит над планетой,
Пусть травинки сквозь прель прорываются в мае.
Я не верю, что дед вдруг придёт с того света,
Но я верю, что смерть, нет, не всё разрушает.
Думы деда простые
Додумают внуки,
Их глаза запылают огнём вездесущим -
Эту страстность и гнев, эту радость и муки
Передал умирающий ныне живущим.


"ДІД УМЕР" Василий Симоненко

 От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
 Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.

Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.

Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
 
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.

Для Нового Конкурса http://www.stihi.ru/2012/02/13/11344