Веде в темряву рідна стежина,
Та не хочу я йти туди,
Закохалась чужа дружина
У вишневі мої сади.
Ніч зрадлива світліша ранку,
Щось недобре шептали вітри,
Не побачу свою коханку,
Ніж на неї законний гострив.
Після неї в петлю він вскочив,
Бо не зміг далі жити один,
Так любив її радісні очі,
Що прокляв рідну свіжість долин.
З того часу пройшло немало,
Та сади мої й зараз рясні.
Скільки ще таких дам пропало
Під гарячі і ніжні пісні?
Скільки їх погубив – не знаю,
Та найбільше себе погубив,
Вже давно я дійшов до краю,
І всі мрії печалі раби.
І не буде холодної тиші,
Догорало моє ім’я,
Прокляли мене всі колишні
І не прийме вже рідна земля.
Веде в темряву рiдна стежина
© Copyright: Антон Онацько, 2012
Свидетельство о публикации №112021210664
Свидетельство о публикации №112021210664
Рецензии