Я прийду, та тебе не зустріну,
Не побачу вразливих очей,
Почуттів своїх рідкісну піну
Обірву, як на дотик речей.
Полюбив я тебе дуже рано,
Розлюбити і досі не зміг,
Запеклися взаємності рани
На порозі розбитих доріг.
Все тоді нам світилося в барвах,
Перші погляди, відчай і страх,
Як Петра бити вивчила Нарва,
Щось знайшов я в твоїх пелюстках.
Невідоме мені, але ніжне,
Тільки ти неприхильна була,
Вітром правда прикинулась сніжним,
Як чужому ти душу несла.
Тільки ти не сумуй, я не згину,
Що судилося, те і моє,
Прославляти я буду калину
І, можливо, ще тих, хто не п’є.
А про тебе казатиму часто:
«Не знайти вам такої ніде,
Я любив її душу хвилясту
І тому я пишу про людей.
Про найкраще для когось і вище,
Та для мене тепер вже пусте,
Полюбив я могильну тишу
І тривоги проміння густе».
Я прийду, та тебе не зустрiну
© Copyright: Антон Онацько, 2012
Свидетельство о публикации №112021210525
Свидетельство о публикации №112021210525
Рецензии