Мiсто бiлого мармуру

І ніхто не зустріне, і ніхто не покличе.
Я приїду до міста з напіввовчим обличчям.

Ні, воно не чекало, ні, воно не любило,
Ми ліпили горнята, з них пили і розбили.

Не святі, не при святі, зазвичай так буває –
Місто, де не чекають, має люті звичаї.

Хиже місто не знає ні законів, ні стриму,
Засинало ще Львовом, а прокинулось – Римом.

Бо немає різниці, де чекати на тебе.
Що на черзі? Ванкувер? Або Аддис-Абеба?

Де тріпатимуть крила урагани і бурі,
В Сінгапурі чи далі, у Куала-Лумпурі? 

З напіввовчим, телячим чи левиним обличчям…
Ти мені не пробачиш, ти мене не покличеш.

Місто давнього каменю,
руку-лапу подай мені
і знаменням на знамені
осіни…

місто білого мармуру,
не ховай свого наміру,
ми з тобою зустрінемось
восени…

Я приїду до міста незвичайних звичаїв.
Насторожено-вовчо ти мене зустрічаєш.

Я тебе приголублю. Я – твоя королева.
Ти заснеш вовченятком, а прокинешся – левом.

А іще так недавно ти не знало спокою
Поцілуй мене, місто. І я буду з тобою.

14.01.2012