Мiстичне, номер 1, Десь там на пiвночi...

Десь там на півночі у Білорусі,
у заміській лісопарковій смузі
зоряне небо витікло в жито,
проколоте метеоритом.

Аби вберегтись від нечистої сили,
похмурі селяни греблю згатили,
і небо вмістили у поле колгоспне,
і скирта стоїть, наче острів.

Діти, що мріяли про космонавтів,
дивляться в озеро кольору нафти,
і мрія здається ближче й простіше,
а очі стають темніше.

Підземна вода прибуває щодня,
і дно вже не криє колгоспна стерня -
уночі ж бо від західу і до сходу
у неба немає споду.

І ось воно трощить жалюгідні мури,
крізь палаци панів і селянські конури,
чорне-чорнісіньке, наче мара,
тече по річищу Дніпра.

Шириться берег, і зойки птахів,
і щеряться в хвилях рибини глухі,
між іклами зорі тримають, як свічки,
манять до річки.

І діти взуваються в гумові чоботи,
і грузнуть у мулі, багнюкою човгають,
і радо здаються тій давній потребі -
пірнути у небо.

Однаково чорні, як правда і кривда,
хвилі скажено котили на південь,
на київські бані золотоверхі,
на миколаївські верфи.

І спостерігали степи запорозькі
як велетенський сліпий Айвазовський
жбурляв у лимани, наче в оправу,
понівечені пароплави.

В розбитих човнами вітринах столиці
я бачив, як в дзеркалі, власні зіниці -
дві чорні спокійні дрімотні істоти,
і в них - незворотність.

Я чую сюди з Контрактової площі
фролівські дзвони, водою потрощені,
і русалки співають в затоплений хід
про білий сніг сірий лід.

Я дивлюся з багатоквартирної вежі
на темне провалля Лівобережжя,
де річка загусла і хвилю не гонить
над спальним районом.

Як стрічки, розрізані чорною кригою,
мости урочисто пливуть за відлигою.
Не переведе через водний кордон
ні Харон, ні Патон.

Я слухаю, як антрацитові хвилі
штовхають у спини панельні будівлі.
У просторі чорних припливів й відливів
несе мене острів Київ.