Збесчестене тело

З роздертими ранами
Вся в синцях, вона бігла.
Спотикаючись об каміння
Падала   і знову вставала,
Не відчуваючи пекельного болю.
Серце беззупинно калатало.
А голова здавалась ватною, та важкою.
На вологих вустах стікала кров,
Та струменіла тоненькою цівкою.
Душа жалібно стогнала
Не маючи сил підвестись.
Сплюндрована...Збесчестена...
Ховалась у найпотаємніших куточках
Свого нікчемного мозку.
Шукала прихистку
В найменших клітинах.
Та ніде було знайти спокою.
Скривавлене тіло волочилося,
Та пленталося не в силах більше бігти.
Важкі ноги наливались свинцем та гуділи.
Збесчестене тіло стояло поруч з тобою,
А душа не сприймала свого єства,
Від відрази до свого тіла.
Хотілося шматувати його на шматки,
Розірвати на найменші клаптики,
Спалити, та розвіяти пепелом.
Кожна клітина схлипувала та зойкала.
Тремтячі руки змивали з себе людський бруд,
Серце обливалося кровю, та нестримно пекло.
Їдкі сльози  впивалися  в душу,
Та дріботіли рясним дощем.
Вмиваючись гіркістю розбитих мрій,
Зламаних надій.
Караючи та зневажаючи себе....зрозуміла.
Все скінчено.
Її душа вже ніколи не стане криштально чистою,
Вона зівяне, як  зірвана квітка.
Розтане...як  вранішна роса.
І заплакала так гірко-гірко.
Спочатку тихо, потім навзрид.
Кричала всьому світу про свою наругу.
Ніхто не чув.
Вона зрозуміла.. не має більше в неї щастя.
Вирвали , так і не давши зацвісти.
Він ніколи не пробачить  її безчестя.Не зможе жити з цим.
Адже так хотів , щоб вона діждалась такою як була.
Вона пішла з його памяті.Так нічого і не сказавши.
Вона пішла щоб забути свою наругу. Забути біль.
Забути гіркі сльози,  своє безчестя.
Забути розбиті мрії, здавлене серце.
Розтанути як туман, як  весняний сніг.