Котракт iз бiсом не навiки укр

У  місті  вкритому  пітьмою,
І  жахом  повною  рікою,
Де  в  повню  чути  пісню  вовка,
Жила  одна  старенька  довго.

Вона  бродила  темним  лісом,
І  вЕла  бесіду  із  бісом,
Туман  гарантом  був  безпеки,
Собою  вкрив  він  всі  секрети.

Коли  раз  в  місяць  мала  знак  - 
Як  помирав  черговий  грак,
Закопувала  пір'я  під  кущем,
Сама  вкривалася  старим  плащем.

Старенька  мала  йти  в  дорогу.
Складала  речі  на  підлогу,
Замотувала  в  хустку  зілля
(На  випадок,  якщо  безсилля).

І  ось  із  міста  серед  ночі
Ішла  куди  не  бачать  очі,
Ішла  туди,  де  несли  ноги,
Знаходячи  нові  дороги.

А  коли  вийшла  вже  із  міста,
Витягувала  грудку  тіста.
Лиш  по  шматочку  відривала  - 
Так  за  собою  слід  лишала.

Те  тісто,щоб  не  заблукати,
Тяглось  дияволу  у  хату.
Бо  кожен  раз,  як  амнезія.
Все  забувала.  І  про  зілля.

До  біса  та  стара  ходила,
Контракт  продовжити  хотіла.
Щораз  старалася  довести,
Тягар  життя  що  має  нести.

А  чорт  її  перевіряв, 
Про  справи  різні  все  питав,
Питав,  чи  того  заслужила.
"І  так  добряче  вже  прожила!"

Та  раз,  коли  загинув  грак,
І  був  для  неї,  ніби,  знак,
Залишилась  стара  у  хаті.
Здалося  їй,  що  час  вмирати.

Повішала  у  шафу  плащ,
Ну  а  сама  давай  у  плач.
"Побачила  на  світі  купу  всього.
Кінець  життя  приходить  мого!"

Та  в  місто  вкрите  вже  пітьмою,
Де  вовк  співає  пісню  в  пОвню,
Прийшов  до  жінки  дивний  гість.
На  диво,  то  був  чорний  біс.

Він  дуже  сильно  здивувався,
Що  у  цю  ніч  він  сам  зостався.
Стара  до  нього  не  прийшла,
Контракт  новИй  не  принесла.

Чорт  запитав:  "У  чому  річ?
Чого  ти  вилізла  на  піч?
Огорнута  у  дивне  вбрання,
Так  ніби  ніч  оця  остання?

Чого  не  склала  свОї  речі,
Не  взяла  торбу  ту  на  плечі?
І  стежки  з  тіста  вже  нема.
Де  зілля  чарів  дивина?

Невже  ти  хочеш  вже  померти?
От  так  от  ноги  тут  простерти,
Зотліти  на  печі  сама?
Бо  родичів  живих  нема.

Я  сам  приніс  тобі  угоду,
І  зілля  кинув  вже  у  воду.
Ти  випий  тільки  лиш  до  дна.
На  ранок  будеш  знов  жива!"

Та  обернулася  повільно,
І  перед  бісом  на  колінах
Просила  щиро  дати  смерті.
"Вже  досить  жити!  Треба  вмерти!

Я  пережила  і  батьків,
Коханих  всіх  чоловіків.
Я  поховала  їх  достатньо.
Дітей  не  було  -  от  прокляття!

Кому  тепер  така  я  треба?
Я  на  землі,  вони  на  небі.
А  діти  десь  у  небутті.
Для  чого  жити  в  цім  житті?

Я  кожен  раз  ішла  до  тебе,
Бо  думала,  щось  вийде  в  мене.
Із  вічно-молодим  лицем
Стара  душа  вже  чує  щем.

Не  можу  далі  на  землі!
Лиш  смерті  прошу  я  собі!
Усе,  що  було  -  все  на  марно.
І  жити  вічно  -  мОя  кара.

Ти  зрозумій  мене,  лукавий,
Страшний  ти  чорте  кучерявий,
Я  була  твОя  більш  століття!
Зісохли  всі  за  час  той  квіти!"

Той  подивився  якось  м'яко,
Ніби,  не  чорт,  а  справжній  янгол,
І  змилився  він  над  старою,
Іззовні  -  вічно-молодою.

Вже  перші  промені  світанку
ЗаглЯнули  в  віконце  зранку.
Та  нІкому  було  вставати,
Тягар  життя  знов  підіймати.

В  той  день  повітря  пахло  зіллям,
Вітер  приніс  його  звідкІллясь.
Так  стало  мирно  в  місті  тому,
Позбулося  воно  від  втоми.

Не  вкрите  місто  вже  пітьмою,
Лиш  з  щастям  повною  рікою,
Тепер  вже  чути  пісню  пташки.
Старенька  вмерла.  Їй  там  краще.

22-24.01.2012