Щасливиця Лина Костенко

Счастливица я – есть кусочек неба
и две сосны в заплаканном окне.
А уж казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне.

Уже душа не знала, где тот берег,
куда лететь сквозь грохот дней больных?
Кричишь от страха – а никто не верит:
ведь все мы – будто хор глухонемых…

И вдруг, в чаду того угара, – боже! –
когда хоть сбейся с ног, придёшь к нулю, –
я слышу дождь, он плачет правду… Что же?
Что я кого-то дальнего люблю.

И тихо так… И вдруг запели птицы,
прогнав и чары злые, и дурман.
И пахнет хвоей, и добреют лица,
и небом на земле стоит туман.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
на цыпочках проходят тени-сны.
Весна звенит бокалами тюльпанов…
…За небо выпью и за две сосны!

***********************************

ЛІНА КОСТЕНКО
"Вiбране": Киiв, "Днiпро", 1989
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були , як хор глухонімих.

І раптом, - боже! - після того чаду
і тарапати, рівної нулю, -
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за ненбо вип"ю і за дві сосни!