За капустою в ярославку

                (на українському язику)

Два бувших однокласника стрітились осіню. Їх матері були раді цій зустрічі не менше, чим самі хлопці – поїдете в Ярославку за капустою! Добре! В Миколи  був кінь – Воронок! -  та вмістимий візок в чотири  колесах. Сіли – поїхали. Уже злючі заморозки. За ніч – де вода, там лід. До сантиметра. Розтаяти не успіває за день, а тільки покривається водою та болотною жижою, та сам опускається на дно.
А так тепло. Микола в хвацькім  овечім довгополім кожушку, кірзачах, та  добрій каракульової шапці. С під неї скудрявиться оселедець русим дзеркалом, очі як блакитні блюдця,  щоки та губи – наче дівочі. Гарний парубок. Лежить  на правому боці – дівкам підморгує!
А ті  от сміху лопаються – а що ще робити?
 А дружок – Степан -   росточком промахнувся – на пів голови, не менш.  А  пикою тоже ладний. Та ще вліз в офіцерську  шинель – кадет! В нього  дядько служивий – прикинув нову!
 День сонячний. Листя опало – простору, як щастя на лиці у молодої! Все  пламініе, світиться, блистить….  Ось і хата тітки Марії. Стали на ноги, потоптались, пройшлись. Шарик виліз з будки знайомитись – а більш нікого. Якось тихо! Погукали, заглянули до хати – пусто! Та де ж всі поділись? "Чи ти ба! Не доводилося бачить – не судьба!" Найдуться! Куди їм діватись!? Микола каже: «Моя тітка в тій стороні – км п’ять, не більш….  Вона дома. Пообідаємо. Вернемося.»
Через яку годину у той тітки Польки за столом – як  у шинку на маслинецю. Хліб та сіль!Продукти отбірні. Свіжі та смачні. Все те, що хлопцям дуже по нраву: сало з переростком м’яса, капуста малосольна що хрумчить під зубами – ой, та що перечисляти?  Уплітають, аж за вушами тріщить….  Тітка Полька за стіл не присіла. Її Миколи дому нема – їжте самі. Рюмку пригубила. Один куплет пісні про кохання заспівала. Голос як у Галини Вишневської – бархатне сопрано! Знатний грамофон! Самогон – первак. Хто не пробував український первак із сахарного буряка на джерелковій воді – то  на світі із міцних напитків нічого не бачив. Дуже м’яка. Зовсім не смердяча. Тільки , щоб не перебрати. Розслабився трошки -  то як на  склизькіх санях збіжиш в низ, в тар-та-ра-ри….  Хлопці їли не спішно, підливали в чарки собі самі – тітка Поліна бігала по подвір’ї, ходила по сараям, спозивала  курінне плем’я. Вся в ділах, та  в русі. Пробіжить перед столом, потреться ладним корпусом об ногу Миколі – у нього аж дух запирає.  Тай дальше по ділу. А він сидить,губи в блудливій усмішці – розкисли. Вона  теж не супротив такого  дотику. Потім вона скаже: «Ніколи не  зміняла своєму Миколі, а с таким – могла б….».
  Степан  з другими був заботами. Пив горілку, заїдав сирими яйцями – дуже це поважав. Десятиною діла не кінчались.
 А на справді – любив придумувати собі ролі. То він Лермонтов на Кавказі, то Печорін в Тамані, то Шевченко в Каневі…. То -  вовче! - він Дзержинський…. Він - в шинелі.  А під роль – характер! Зараз він Лермонтов. Це цинік! Жінконенависник. Єхидний, як тхір зловредний. У дівки буде спереду гладити, а казати, що то  в глузні. На тітку Польку дивитися не може – бачить її химери с Миколою, не привітає! Хіба так можна!
 Все закінчилось – як горілка кінчилась! Нуль п’ять уговорили. Для таких хлопців якраз. Тітка Полька так тоже казала. Сіли, поїхали. Ще – до скирди. Який  там клівер  знатний,  - пахучий, та розлопочений! Воронок копитом в глотку собі затикає це сіно. Хлопці на візок трамбують. Трохи перебрали – високо залазити, та круто лежати. Ну не викинути ж в болото! Сіли, поїхали.
Воронок повисілів, мордою  вверх-вниз махає, на людей блистящим оком зирте, вітер ловить, щось нюхає. Але ногами ступає сторожко – раптом яма!
 Якраз на греблі, де баюра розтеклась широка, Микола загубив шапку. Лишенько! Упала та шапка легенькою пушинкою на саму середину лужи. Лежить рівнесенько, кручені каракульки горять яхонтами та ізумрудами, - кой де брильянти -  зірками світяться. А по формі- красивіше  шапки Мономаха із Грановитої Палати Кремля. Народ с обох сторін дивується, тільки й що чути: «Дивись!»  Миколу в його кожушку зовсім розпарило, розморило. Лежить – ніякий! Степану каже: «Степка! Не в службу, а в дружбу – достань шапку!» Вірний приятель – то найбільший скарб. Сказав – тай одкинувся. Може, утомився. Діло в тому, що він заїка великий – поки це виговорив! Батіг пужальцем в сіні стремить – віжці до нього прив’язані. Сам – недвижимий. Що тут будиш робити!
 Ще думав шинелю зняти, але «понт» уже не той – кругом народ!  А тут сам Єдмундович! Дзержинський що…  Коли шинель зімкнулась з жижою, сам зразу очутив – він! Моноліт! Шагає нетвердим кроком – в обличчі бліднота, в очах смертельна утома, а все останнє – залізо! Глядачів зібралось до  двох сотень – не менше… Військовий аналіз Фелікс провів  – здивувався: звідки стільки? Та довго думати ніколи - дальше пішов. Кожен крок його спроваджувався одноразовим общин диханням. И тишиною. Серце у кожного боліло – і в малого, і в великого. Та й терпіння не безконечне. Чим закінчиться!?  Степан уже останній крок зробив, руку над  шапкою заніс – щоб тільки ворона не каркнула! Почав клонитись. Пальці хотіли уже взяти за самий вершок шапку, але вестибулярний апарат підвів. Равновісся  утрачено – рука разом з нею пропадає в жизі. По шию.
 Зрив ґвалту  був такої сили, що  вся птичня, ця  братія,  залетіла кудись і не верталась три дні. Десятка чотири жінок і мужиків тож на землю попадало. Піддані - ті всі. Степан уже зло - забув хто він! – вихватив шапку з болота так швидко, що вона й напитись води не успіла, тай зашмагав до возу. Без всякої пощади до собствиної шинелі,  та  ялових чобіт.
 Гукнув Миколу – тихо. Бозна-де той хлопець,- бозна-куди його біс поклав? Прийшлось трошки відійти,  щоб добре подивитись - де ж він там приліг? А тут дівчина прямо в очі сміється, щось казати хоче.  Уважив – руку поцілував, до уст потягнувся. Тільки нога підігнулась – упав на четвереньки. Сміються, як дурні. Що такого? Взяв вожжини в руки, сам іде по обочині, а повозка по дорозі. Стало получатись. Під ногами доріжка, сухо, іде собі – байдужий до всіх! Народ понятливий – розступається, кричить щось веселе, кудись зове комара задушити – трохи під’їсти. Що вони вже голод вгамували – їм звідки знати? Через пів години його догнав  якийсь хлопчисько – віддав Миколи шапку. Степан її  загубив.  Який чесний народ!? Шапка то знатна! Щоб знову не згубити, він її до возу шнурком прив’язав. Все по науці! Він – Степан – грамотний, мозговитий, шурупить ще як!
 Перед магазином райпо кінь Воронок став як вкопаний.
 Степан то же недвижно затвердів стовпом:на них обвалився, як височенна камінна гора, стоголосий істеричний крик.
 Падав з  візкової копиці Микола!
Кричали всі, хто це бачив.
 Прямо в  калюжу. Саму широку і глибоку - на всій цій довгій дорозі.
Повз не торопливо, не спішно, і упав навзнич, і потонув зразу, і весь.
 Осталась на  блискучій  поверхні болота щоб плавати, - ковзатися, - тільки голова.
Вона спала – блаженно, легко, знепритомніло.
 Степану не зразу дійшло, що таке може бути. Що друг – Микола -  може упасти з возу. А коли урозумів, то було уже пізно. Не дуже перелякався - отпустило: «Байдуже ракові, в якому його горшку заварять!» Тільки й сказав глядачам. «Дихати є чим – будимо організовувати спасіння». Зняти прийшлося шинелю. Коли розстібнув ґудзики, хтось пошуткував: «Зараз ордена побачите!» А оказалась мамина в’язана кофта з закачаними рукавами, підпоясана  рудою панчохою, та прості штани – не галіфе. Чоботи, справді, ялові. В святковім зборищі пронісся гул досади.

 Степан зібрав всю силу,  та мужність, і поліз в болото. Підняв Миколу на ноги, але висадити на візок не міг.  Дуже був тяжкий. Сам здоровий, ще в кожусі, та мокрий – в  чорнім, липкім, землянім розчині. Що тепер робити? Із добровольців помічників не находилось. Ржати – це вони готові, а помогти не дуже…  Ситуація становилась критичною – прийдеться тягнути на доріжку… А то як? Тут щось замчав дуже високий мужик. Шикнув на свою дружину, став роздягатись. Степан зразу все зрозумів – він німий, свитку йому жалко, але помагати буде. Він і в правду підійшов, взяв Миколу як обстрікавшуюся  дитину, тай поклав на візок з сіном. Бувають же такі! Не смутило його те, що тут болото, що сорочка вишиванка вся забруднилась, що дружина насупилась, як та хмара. Стоїть веселий богатир, ще й щось хоче казати. Потім додумав гарну думку – поясом Миколи прив’язав його до візка, - так уміло, що він ніколи сам від туди не впаде. Степана теж посадив як ямщика, дав йому віжці в одну  руку, та батіг в другу. Всім стало радісно – на лиці дружини великого  зійшло сонце: сміється! Всім вона показалась дуже гарною  – прямо вродливою!
 Воронок, мабуть, дотямив, що все тепер от його буде зависити – сам найшов дорогу до хазяїв капусти, сам заїхав в двір, заржав, як подобає знатному коню...  Тітка Марія, її горбатий муж Іван, старша дочка літ чотирнадцяті Любка, та одинадцятилітній хлопчик Дениско – всі, як горох, висипали на двір стрічати. Собака Шарик всім казав, що він уже їх бачив, що ці люди добрі, і тут уже були. Тітка Марія й сама це все тепер знає, а тоді вона злякалась тому, що гнала самогонку, а тут чужі та ще й в шинелі. Значить міліція. Кожна сім’я має командира, а хто в її сім’ї самий главний знає тільки вона – сама Марія. На правах верховного вона й прошептала команду: «Ховайтесь!» Мить – і нікого нема! Це потім Дениско приніс вість, що їде по дорозі забавний візок, що той міліціонер - перев’язаний рудою  панчохою. Тітка Марія збагнула – може родичі? А кого спитаєш? Підождемо – побачимо! Дождались! Один кінь був бойовий. Йому хотілось розпрягтись та повернутись мордою  до кліверу. Горбатий Іван так і зробив. Жує, хрумчить, за милую душу! «Ямщик» в полудрімоті. Тітка Марія от нього узнала, що Степан настоящий родич, і приїхав за капустою. Забігала перед ним, замельтишила. І того йому, і другого. Напоїла чайним наваром  тай уклала на гарячу піч – нехай спить п’яний родич, менше буде розкази, - «курзу-верзу верзти» , -  всяку всячину молоти потім. Горбатий Іван звалив Миколу на кучу гілля та соломи, принюхався,прислухався – мертвий! Тітка Марія завила, як на похоронах, діти заплакали, горбатий Іван гладив репу – з яких досох робити труну?
 Малюнок зроблений гидкою осінньою аквареллю – «хтось умер». Недвижний, незмінний сюжет  в одному дворі прикритий уже вечірнім сірим цвітом, ранньою темнотою.
 Горбатий Іван раптом на всіх цикнув. Прислухались, почули: «Степан! Як приїдемо додому, то підемо в клуб, на танці!» Так виразно було сказано, без заїкання, без надриву. А потім Микола знову упав в забитьє,  отключку.  Сім’я сиділа мовчки якусь хвилину, а потім почала душитись від сміху. Тітка Марія приказом номер один скомандувала тягнути його в хату, кинути на полу – хай спить до ранку.
 Іван буде діжурить.  Той погодився. Він укрив коня попоною, щоб не застила до ранку – уже заморозки. Прийшов  в  хату, підійшов до Миколи, відкотив одне за другим йому віко і сказав: «Зрачки закатує під лоб – мабуть помре!» Наступила гнітюча тишина. Дениско став схлипувати: «Мамо, я боюсь!» У Любки  тож  очі на мокрому місті - тонкослізка.
 Степан нагрів на пічі все  що скопилось у його в животі - тай випустив на хату. Сполучилось дуже звучно и довго. На те Микола йому сказав: «Ще трохи поспимо, і до дівчат!»
 Сім’я  корчилася от сміху. В ожиданці нового «діалогу» так і заснула.
Ранок стрітив бодрящим холодком всіх домочадців, кріпеньким  морозцем, з мілким інеєм в повітрі. Кінь збіг. Горбатий Іван клявся, що цього не могло бути – він його ще раз перев’язав не задовго до ранку! Упередив, так сказати. Тітка Марія глянула на Любку і прошипіла: «Будеш кобинитись, получиш по…!» Сама пішла на роботу. Піднявся Микола, зліз з печі розпарений Степан. Дядько Іван приніс самогон і банку розсолу із квашеної капусти. Випили по рюмсі, запили соком. Всім стало легше, окрема дядьку Івану – дуже  за коника переживав. Як це так? Як так могло статись?
 Дениско інтересувався чи Микола заїка від роду, чи прижив це опісля. Той добродушно розказав, що потягнув пса за хвіст, а він так звив з ляку, що малий Микола заїкою став. Посміялись. Дениско пішов до школи. Хлопці викупались в чорній бані. Любка-чудила, все перестірала з Миколи що тільки могла – воно висохне! Сиди в простинні  в бані! Дожидайся! Степан перекусив сала тай пішов в своє село шукати Воронка. Саме діло не зробиться. Горбатий Іван пішов до якогось свого товариша день народження його отмічати. Там і засів.
 Як поладили Любка з Миколою – ніхто не знає. Коли пришла тітка Марія з роботи – сьогодні отпросилась  раніше  - то почула як вони уже сварились. Він казав що «сімнадцять» , а вона твердила що «п’ятнадцять» Про що була річ не могла догадатись, поки вони не стали цим зніматися в очередний раз. Господі! Дочка байстря приведе! Хіба він на ній жениться? Позве до шлюбу? У неї ні сіськи, ні…. Ні спереду, ні з заді! Хочеться запобачити ласки мужскої, - хутко до нього прихилитись. Але – що суджено, то не розгуджене…. Поживемо – побачимо!  Сіла на призьбу, тай задумалась, слізинку пустила -  витирає….
Степан підходив до дому Миколи, ще з далеку побачив коло нього якусь  багатолюдь. Стояли мужики та жінки та й про щось рядили – енергійно махали руками, трясли головами. Підійшов ближче - все побачив. Люди, прив’язаний до тину Воронок, а по середині простоволоса бабушка Миколи трясла вгору руками та кричала:
- Убили!  ! Миколу та Степана убили! Степана може не….    він хитрий! А наш дурний – його убили!-  Стара, як сухі гілляки розтопирила в небо вузлуваті дані та розвіяла довгі білі по вітру патли. – Не-хай он Воронок розкаже – безгрішна скотина….

Степан звучно,  щоб всі почули та побачили, поздоровався:
- Добридень, люди добрі! – всі трохи не помочились.
- О, Степан! А тут про вас такого намололи…. – Люди були дуже раді. Живо інтересувались. Прийшлось розказати  що, та як.  Успокоїв,- пригнув конику на спину тай поїхав  знову до Ярославки.
Горбатий Іван прийшов до дому «на бровах». Зразу заснув непробудним сном – жив в других реаліях, якщо  вони для нього дійсно существовали. 
Марії ці стогни та сопіння із баньки набридли. Підня-лась,власно крикнула: «Хватить, рука болить вам свічку держати!»
Замовчали, переварюють. Любка не сміло спитала: «Що, нас чути, мамо?» - Марії захотілось подразнитись.  – Вся Ярославка знає, що ви на двадцятому разі зостановились. Буде, як тім, що в труні цим знімались. Труну одкрили, а їх  обох там нема.
- А де ж вони подівались? – не видержала  Любка. Марія довільно реготнула в осінню ніч: - Її цим самим в дошку загнав, та сам цим самим накрився!
На душі її було муторно, погано. Не життя, а вертеп, розпутство, -  так сама собі думала. Люди судити будуть, родичі прогніваються – дітей до блуду звила. Пуста кишеня, така й душа! Нема нічого святого. Все пусте-порожнє. А кажуть, тільки «багатому і чорт яйця носить». Зиркнула в темноту, в ту сторону де банька і де – було чути – шушукались «молодята». Позвала: - Ідіть вечеряти! – Змахнула чистим рушником з столу, розставила кожному тарілку уже застившого холодця, налила по пів рюмсі горілки - хочеш пий, хоч не пий! Сама випила мовчки, без тоста,  не глядячи на дітей. Наколола холодець - смачний до одурі, про себе отмітила. Любка не мешкала  - собі і йому підливала горілки, сама з ним чокалась, уплітала холодець, та дивилась на нього блудливими сучьїми очами, - видно було, що на двадцять перший раз вже згоджується… Микола їв не спішно, поглядав на жінок, про себе усміхався, так, як то,що тільки він знає велику правду цього  вечора. Скаже – всім буде свято на душі. І тітка Марія чолом проясниться, і із хати вмісті з потемками улетить нудьга, і спавшому давно уже Дениску прийде радісний сон. Але не час ще про це казати.
Степан появився  на порозі в пору якраз – ще горілка є, та закуски навалом.  Любка вся горить в блаженній похоті. Стрітились, побалакали, що їхати будуть завтра з ранку, тай спати пора. Поволокла Ми-колу до баньки – місто опробуване, полігон освоєний, находиться на удалині. Чи видержить він до ранку!? Тітка Марія, як горемична мати, безпутній доні наставляння дала, щоб не спішила байстря заводити, поперлась для себе охоть щоб вдовіль.  Конозитись забуде трохи, жирку під шкуру заллє – в кой яких місцях особливо – через років два і про короїдів подумати моно. Літа підійдуть, та якщо він, самурай, на цій гойді женитись задумає. Наче, не бачити  жіночої статі. Той випуклості,  та округлості, яка приходить згодом до кожної прости-господі після довгого її безпуття.

Степану було байдуже. Хто за чим і на кому жениться. Хто дійшов до цього  кроку, той дурень. А може одумається? Велике діло – целину зломити! Що вона ще мала? То й праведно – чуток моргнув, вже в очереді! А кому це охота?  Він поставив коника в сараюшке, закрив замки самолічно. В ясі йому все поклав – і сіно, і вівса. Сам то же ліг не далеко – тут на соломі. Тепло. Шинель гріє зверху, а горілка з нутра. Ще й дівчата сняться.

Виїхали затемно. Загрузили капусти до верху, - Воронок косився удивляючись! Куди стільки? Самі трохи випили, літр з собою взяли. Любка устроїла проводи як на війну. Завила! Микола на віз сів зразу – сили мало! Це видно було навіть конику.

Через години дві по приїзду,  коло дому Миколи його бабушка, - протягнула вузлуваті руки в небо,-  голосно кричала: - Щоб тебе там порішили….  В тій Ярославці!
Народ дивувався – що могло знову приключитись? Вона пояснювала всім, - та вкладала  в ті пояснення і нерви, і душу:
- Що,  ми собі невістку самі найти не могли? Так ні! Найшов сам приблуду – без роду та племені!   Щоб тебе там порішили… в тій Ярославці!


Рецензии