Кохання

Донедавна вважав, що все минає,
І святого нічого для мене немає,
За невеликим винятком, можливо:
Батьки та діти-це важливо.
Батьки пішли за небокрай,
Нічого вже не вдієш,
Даремно душу не картай.
А діти, визнати мушу,
Власноруч труднощі зрушать.
Чого тобі треба, небого?
За великим рахунком
Шлях віднайти в серці до Бога.
Зневага була і зневіра,
Лють захлинала, мов звіра,
Сором за тисячі вчинків,
Та вдячний я Богу за жінку,
З якою стояв на узбіччі,
Любов і надія були на обличчі


Нічого не можу вдіяти,
Стою на перехресті -
Не осторонь, Боже боронь,
Залишилося мріяти про друге пришестя.
Але не з метою Божого суду.
Я розумію, що разом з тобою там буду.
Та очі шалені ніколи я вже не забуду.
Відбувається все мимоволі,
Як кажуть, така наша доля.
Далеко ще не кінець –
Не урвався б терпець.
Та часу для щастя обмаль –
Добрий попався б коваль


Думок різноманітних засилля,
І навіть нежить твоя бентежить
І навичка працювати з ранку до вечора,
Як наймичка.
 Тішити себе:
Така,  мов, вдача,
Та скажуть і люди:
«Вона не ледача».
Оманлива втіха, благаю,
Волаю уголос, не тихо:
«Трапиться може і лихо»
У мене, наприклад,
Майже поїхала стріха.


Які чорти тебе носять, досить!
Було – загуло, як грім,
Можливо, і річ у тім,
Серед ясного неба:
Привід і винуватців шукати не треба,
Бо все має початок і має кінець,
Зовсім не личить для рими:
«Урвався терпець»
Нехай все скінчиться для мене
На злеті, як пісня кохання
З журливим останнім куплетом
Невігласе, що ти патякаєш:
За хліб і сіль , радість і біль – дякую.
Наостанок :вірю вже в новий,
Але не бордовий світанок.
Все по колу, але кохав тебе
Як не кохав нікого і ніколи.

Мені залишилась єдина втіха:
Пригадувать, як шепотіло листя тихо,
Та горобина червоніла, мов намисто,
То осінь вабила навмисно з міста.
І синіми здавалися смереки,
І клекіт журавлиний плинув десь далеко.
Було та загуло, залишивши на спомин
Тужливий гомін.
У осені з зимою змова,
Не перший раз веду про це розмову знову,
Тоді кохання нашого писалась передмова.


Сутінки на серці розвіяла розмова,
Мов змова, надзвичайна подія.
І знову жевріє надія на те,
Про що душа давно вже мріє…
За минулим не треба тужити,
Кожного року сіяти жито
Та взимку згадати літо
Й весни чарівні ті квіти
І раптом побачити,
Хай зможуть пробачити,
 Що виросли діти


Ні ,це тільки уві сні мені примарилось,
Що небо хмарилось,
І цей світанок наостанок.
І ніде правди діти,
Прокинувся і став радіти,
Що є кохання на білім світі,
Що радість щедро дарять квіти.
Сказати також мушу,
Що ніжність переповнює всю душу,
Немов я бачу тебе зранку,
Моя любов, у добрім гуморі на ганку.

Колись знайшов на щастя я підкову,
Через роки тебе зустрів невипадково,
Щоб душу ти спасла мою пропащу,
Яка заплуталась у хащах роздумів про сенс життя,
Та вже зневірилась у краще майбуття.
Не вірив я також у сни пророчі,
Бо марились завжди сумні та сірі очі…
І ось збулось. Відлига!
І спала із душі байдужості холодна крига.
І подумки до тебе лину
Я кожну мить і в цю хвилину…

Ми за щастя весь час у гонитві,
А, може, воно у віршах, у молитві?
І не треба вважати, що часу безодня -
Дякую долі, що ти є у мене сьогодні!

Де –інде сиві вже скроні
Та загрубілі долоні
Заробив на хліба скоринку,
Але в книзі життя зустріч з тобою –
Найсвітліша сторінка.
Залишилося лише зробити зізнання.
Що ти моє перше, найкраще, останнє кохання!


Позаду вже січень, та лютий
Ще не шаленів хуртовинами,
Серце подумки тебе, як весну кличе,
Втішаючись несподіваними новинами,
Діамантові зорі на небі,
Що падать, мов яблука,
Почнуть лише в серпні.
Думки про розлуку майже нестерпні.
Неначе востаннє стоїм на узбіччі
І сльози в обох на обличчі.
Вважаю, це неможливо. Примара.
Зірки не закриють нам хмари.
Нехай посивіли вже скроні,
Та ніжно цілую теплі долоні.
Розвіється смуток і туга,
На жаль, лиш не прийде молодість друга…


Знову для віршів вибрав я рідну мову.
Вони не кращі, але й не гірші.
Підсвідомості хащі захаращені.
При потребі знайти співрозмовника-
Місяць на небі – з ним ми змовники.
Не здивується молодик-звик.
Зірками милується6холодні, яскраві,
А ти, моє сонечко, лише в уяві.
Який з цього зиск? Дуже мені не байдуже
Турбує твій тиск, бентежить навіть нежить.
Не хочу бачити засмучені очі,
Хай збудеться все, про що мріяла ти опівночі.

Кохання скінчилось на злеті,
Мов пісня останнім куплетом,
Та кануло, мабуть, у Лету.
Пристрасті згас вже вогонь,
Та пам/ятати  назавжди я буду
Запах твій м\яти духмяний долонь.
Карай мене, Боже, за негідні всі вчинки,
Тільки самотню ту жінку за мене боронь…

Змішую слова, немов фарби,
Кожен вірш майорить кольоровими барвами:
Дивись, ніжність злітає увись,
Та туга гірше отрути,
Звертаюсь до тебе в хвилини шаленої скрути.
Дякую Богу, разом знайдемо до Храму дорогу.


Залишилася туга на спомин,
Птахів, що збираються в вирій чую я гомін.
У теплі краї полинути б з ними
Надія жевріє кожної осені,
Нездійсненна мрія.
А клекіт ти чула, можливо, відчула
(Ступи на траву босоніж)-
Пробачення просять у нас журавлі
Раніш ніж розтануть вони
В надвечірній імлі.

Сумно без тебе, ніяково, моторошно.
Минають літа, бачив вже всякого,
Час посипає голову борошном,
 Душа(не варта гроша)хай вже пробачить,
Як тільки кохану почує, побачить-радіє.
Здається мені, ніколи вона не старіє.
Ні, не жевріє вона на самому дні, а палає,
(Хто кохав, той знає)шалений вогонь
І дотик завжди пам*ятає спітнілих долонь.
Як навіжене серце чимдуж калатало:
Мить цю не руш, та спогадів лише для щастя замало…


Правди ніде діти, можливо, хтось і засудить за таке поводження:
Не можу подарувати квіти коханій на день її народження.
Квіти любить жінка кожна,
Інші подарунки, залежно від стосунків,
Вручати можна.
Можуть вони бути кращі, гірші,.
Я-дарую вірші.
Діаманти краще, навіть не скажу «можливо»
Та шкала цінностей не вимірює тугу за тобою,
Як і клекіт журавлиний.
Немає, на жаль , мене поруч, аж серце пече.
Та знай-завжди підставлю плече.
Хай річка життя твоя повноводно тече, радують діти,
Щиро бажаю, навіть, вважаю,
Ще будуть діаманти та квіти.
Часу питання. А вірші?? Знаки питання.
Будуть. Доки житиме наше кохання…